Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

Так думаючи, вона йшла легко, невимушено, навіть грайливо, не йшла, а пливла, поблискуючи червоними чобітками, гордо несучи чорняву голову з довгою косою. І ніхто не міг здогадатися, які в дівчини помисли і яка ненависть клекоче в її серці. Йшла і чула, як тріщали перелази, як парубки аж на тини вилазили, щоб провести її захопленими очима, чула і пливла собі далі. І хоч думки її були люті і страшні, та лице мала спокійне, миле, усміхнено-безтурботне.

Ось і Барабашів двір.

Маруся влетіла в хату весела, розпашіла, з рум'янцем на щоках, з грайливо-безтурботним блиском в очах.

– Добривечір, дівчаточка й парубочки! – заторохтіла з порога. – Чи раді ви нам?

– Раді, Марусенько, раді, – защебетали дівчата.

– Так рідко бачимось, що й закохатися в тебе бракує часу, – загуділи парубки. – Забула вечорниці чи полтавські парубки негожі?

– Та гожі, гожі, – сміялась Маруся. – Удатніших парубків за полтавських світ обійдеш, а не знайдеш.

Загальне пожвавлення сколихнуло вечорниці. Парубки тягли Марусю до себе, дівчата – на свій бік. Маруся дзвінко сміялась, блискаючи зубами й очима, пританцьовувала, вдавала, що поривається до хлопців, чим викликала ще більші веселощі, і взагалі усім своїм виглядом показувала, що ось-ось вона захлинеться від безтурботних смішків… А сама краєм ока спостерігала за Грицем. Він сидів у кутку для одружених. Загледівши Марусю, неспокійно засовався на лаві. Ганна непомітно взяла його за руку, осмикнула і щось йому сказала, бо губи її невдоволено заворушилися. Гриць покірно застиг на лаві – якось неприродно рівно. І почав посилено вдавати, що буцімто Марусі тут взагалі немає, що вона йому байдужа-байдужісінька. Та чим більше він це вдавав, тим певніше переконувалась Маруся, що йому страшенно кортить хоч краєм ока на неї поглянути…

«Постривай, постривай, – зловтішно думала. – Ти ще, голубе, сам до мене прибіжиш…»

Жартуючи з парубками (а це був певний хід, щоб викликати ревність Гриця), Маруся непомітно кидала метким оком: як і гадала, в Бобренка ненадовго вистачило витримки… Він уже неспокійно совався, то бліднув, то червонів, бігав сполошеними очима по хаті, явно уникаючи зустрічатися поглядом з Марусею. Кусав губи. Ганна, відчуваючи настрій чоловіка, похмурніла й кам'яніла на лаві…

Зрештою Маруся нажартувавшись досхочу, впала на лаву між дівчатами, з кимось гомоніла, щось веселе розказувала (а що – й сама не пам'ятала), а сама зиркала на Гриневу дружину. Дивилась на неї доброзичливо і тим збивала її з пантелику. Ганна губилася в здогадках: чому це Маруся так мило до неї посміхається? З якої причини?

Та ось Гриць посміхнувся до дружини, як Марусі здалося, ніжно, пестливо, і щось на вухо їй прошепотів, торкаючись губами її рожевого вушка… І Ганна радо заусміхалась і теж шепнула йому щось на вухо.

«А зовсім же недавно отак до мене посміхався та клявся мені у вірності,» – зберігаючи на обличчі грайливу байдужість, подумала Маруся з тугою. І туга та була останньою тугою за Грицем. У ту мить наче буря здійнялася в її душі. Усе: ревнощі, ображене самолюбство, зрадливі клятви Гриця, згадка про нещасливе кохання, про нездійсненні мрії – усе завирувало й заклекотіло в душі і, не знаходячи виходу, пекло її сухим і болючим вогнем…

«Помщуся!.. За все відплачу разом! – думала, ледве стримуючи той клекіт в душі… – За зраду, за обіцянки! За зганьблене моє кохання, за неславу!..»

Парубки й дівчата почали перекидатися жартівливими пісеньками, Маруся й собі встряла в ту дружну перепалку, її дзвінкий голос, ніжний та світлий, з ледь вловимою печаллю, вмить узяв верх. Парубки вражено притихли, зачудовано прислухаючись до її голосу, дівчата легенько зітхали, бо такого незвичайного голосу ніхто з них не мав, хоча й вони у співах задніх не пасли…

А потім кинулись у танок. За хвилину в хаті творилося щось незвичайне: усі прохопилися в коло, загальне пожвавлення досягло такого рівня, що ніхто вже всидіти не міг. Хата ходила ходором. Маруся носилась, як вихор, заражаючи всіх своїм запалом. Не втерпів і Гриць. Забувши про молоду дружину, кинувся в гамірне коло, як з мосту у воду. Танцював, а сам думав, як би йому опинитися поруч з Марусею. Уже не криючись, шукав її очима. Та ось їх звело танцем, Гриць схопив її руку і стис – квапно і гаряче. Маруся не висмикнула руки, бачила близько себе його бліде, благальне лице, збуджені, відчайдушні очі. Вони молили, вони благали…

– Марусенько… – шепнув Гриць, як танцюристи на мить пригасли їх одне до одного. – Вийди… На одне лише слово. – Маруся заперечливо похитала головою, зберігаючи на розпашілому лиці ту чарівну посмішку, що зводила Гриця з розуму. – На греблю вийди… Хоч на часинку… Останній раз… Несила без тебе…

– А дружинонька? – шепнула дівчина.

– Без тебе я як без сонця.

– Пізно спохопився.