Суддя головою похитав.
– Коли ж ти її зложила: чи як замислила отруїти, чи коли вже отруїла?
– Коли зілля збирала, пісня сама й заспівалась. Ось тоді я й забагла Грицеві будь-що відомстити.
– Коли він уже побрався з Ганною Вишняк?
– Хай Гриць двох не кохає!
– Так-так… – суддя сам до себе. – Скажи нам, небого, що то за вечорниці були, про які ти в пісні згадуєш?
– Розкажу, пане суддя, розкажу…
Маруся вертілася перед люстерком, вмазаним у стіну, і весело наспівувала: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях – дівки-чарівниці…»
– Не співай більше про Гриця, – попрохала мати. – Не муч себе. Гриць уже як відрізаний палець.
– Уже відспівала, мамо.
Маруся уважно подивилася на себе в люстерко.
– Ой, мамо, а я ще й нічого. Ще хтось і закохається в мене.
– Бо не тільки світу, що Гриць…
Горпина потай перехрестилась. Слава Богу, ожила дочка. Минулося лихо. Хоч і веселість у неї підозріла, надто збуджена й метушлива, та все ж це краще. Дасть Бог, минеться все, забудеться. Маруся як і перше співатиме. А там з Іскрою побереться. А кращого парубка за Іскру годі й шукати.
Тим часом Маруся наділа чисту сорочку з мережкою на рукавах, обгорнула стрункий стан голубою плахтою, спереду запаску прив'язала і завертілася перед люстерком, разки намиста приміряючи.
Мелася – дочка полтавського старшини Барабаша, давня подруга Марусі (щоправда, останнім часом вони майже не бачились) – несподівано запросила Чураївну на вечорниці. Маруся погодилась було заради ввічливості, бо не хотілося нікуди йди і тим більше з кимось бачитись, та Мелася, озирнувшись, шепнула:
– Гриць має бути. З молодою дружинонькою…
Марусю наче хто тіпнув. При згадці про зрадливого коханого нараз забракло повітря, у серці з'явився біль. Але він так же хутко й зник. Відплакала Маруся своє, відболіла, відтужила. Натомість з'явилася злість. Що вона, зраджена й покинута, з хати не може вийти? Ні, хай краще Гриць опускає очі. Вона прийде, прийде хоча б для того, щоб подивитися на зрадливого коханого та його дружину. У неї, Марусі, не тільки сльози та відчай. У неї ще гнів є. І сила. А сльозами горю не зарадиш… І злість сколихнула її душу. О, вона не тільки вміє сильно кохати, вона вміє і ненавидіти. Недарма ж колись застерігали Гриця, що золотої середини не знає. Що ж, вона прийде, хай начувається зрадливий коханий. Дадуться тобі вечорниці. Бо на вечорницях дівки-чарівниці…
Так думала Маруся, йдучи до Барабашів на вечорниці. Гнів ятрив серце. Одна лише згадка, що зрадливець утішається з її суперницею, а вона, обдурена, знеславлена (вся ж бо Полтава знала, що вона мала побратися з Грицем), мусить і далі тамувати в собі горе, кидала її в лють. Кохати так кохати, ненавидіти так ненавидіти!
І вигулькнуло коротке й страшне слово: «помста». Спершу його жахалась, відганяла від себе, та слово надокучливо вертілося біля неї, і вона зрозуміла, що мусить відомстити Грицеві за все разом: за солодкі обіцянки, за підступні клятви у вірності, за чорну зраду. Клявся ж ти, Грицю, що світу білого не побачиш, як зрадиш свою Марусеньку, так ти його і не побачиш!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місто коханців на Кара-Денізі. Засвіт встали козаченьки...» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Засвіт встали козаченьки… Повість“ на сторінці 38. Приємного читання.