Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Ніхто.

– Почувши, що Григорій лежить у церкві, ти сама прибігла в церкву, щоб зізнатися у вчиненому злочинстві?

– Так, пане суддя, прибігла і зізналася.

– Що ж тебе примусило це вчинити?

Маруся й сама не знає що.

Уранці до Чураїв зайшла переполошена баба Ягаїха і прямо з порога, не переводячи подиху, заторохтіла:

– Чули, Горпино? Лихо яке, Гриць Бобренко нагло помер.

– Що ви кажете? – Горпина, охнувши, сіла на лаву. – Царство йому небесне… І від чого б це? Не хворів же… Здоровий та молодий… Свят-свят…

– Не хворів, – підтвердила Ягаїха. – І нате вам – руки склав. Уся Полтава тільки й говорить про це. Ніхто віри не йме. Від чого б це Гриць помер? Чи ж, бува, не наврочено йому?

– Марусю! – крикнула Горпина. – Ти чуєш, яке лихо. Гриць помер, царство йому небесне… Який він не був, а все ж шкода. Горе, горе. Та де ж ти, дочко? Гриць, кажу, помер…

У світлиці ніби хто впав.

Горпина і Ягаїха метнулись туди.

Маруся лежала посеред світлиці.

Удвох вклали її на ліжко, побризкали на лице водою.

– Вона, сердешна, мовби відчувала недобре, – жалілась Горпина. – Увесь вечір сама не своя була. До ранку очей не стулила. Поночі по хаті никала, я вже й не знала, що робити. Усе кудись поривалася. Наче божевільна. Лише перед світом у постіль вклала. А воно її серце недобру вість відчувало…

Маруся отямилась лише ополудень.

– То кажете, мамо, Гриць із сирою землею обвінчався?

Мати, як могла, втішала дочку.

– Бог забрав Гриця. Ні тобі, ні Ганні…

Маруся якось дивно на матір поглянула.