Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Я мусила відомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю і конем не обскачеш.

– А про свою долю ти подумала, небого?

– Мою долю вітер по широкому полю розвіє, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко моє, спи, навіки засни…

– У тебе не було жалю до Григорія? – поспитав суддя.

– Я не відаю, що таке жаль. У моєму серці була одна ненависть та образа. Та помста люта і справедлива.

– Отруїти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганні занапастив.

Маруся з болем і подивом на осавула подивилась.

– Але ж Гриць і моє життя занапастив.

– І все ж ти убивця, – зітхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також відбирають життя.

– Я віддам його не торгуючись.

– Дозвольте слово мовити, – озвався війт. – Маруся, як могла, захищала своє щастя, гідність та достоїнство. Ми караємо тих, хто майно краде чи там корову. Чи інше яке бидло. А чомусь крізь пальці дивимось на тих злодіїв, котрі викрадають чуже щастя, нівечать душі і потім спокійно стають під вінець з іншими. За це теж треба карати!

– Але ж не отрутою! – обурився осавул.

Суддя, ні до кого не звертаючись, замислено мовив:

– Це правда, що ми конокрадів караємо, а хто щастя чуже викрадає і топче його привселюдно, того по голівці гладимо. Але не нами закони встановлені, не нам їх і відміняти, – звів очі на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруїла?

– Настоєм.

– Яким?

– Коріння цикути на оболоні накопала.

Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вікно, Маруся гойдала косу на руках. Війт журно хитав головою. Тільки осавул бурмотів:

– Згубила страх Божий, от і вчинила…

– Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруїла Григорія Бобренка?