Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Щоб літавці тебе не побачили… Ой, як же тяжко без тебе день прожити! А ще тяжче буде, як ти в похід підеш.

Та Гриць того вечора був далекий від туги і смутку.

– Завтра засвіт встанемо і гайда! – весело торохтів він, блискаючи білими зубами. – Ой Марусенько, якби ти знала, який я радий! Це ж мій перший похід. Шаблі свистітимуть, криця дзвенітиме, мушкети гримітимуть, коні іржатимуть!

– Грицю! – жахно промовила Маруся. – Схаменися. Не на весілля ж їдеш. Смерть тебе на кожному кроці підстерігатиме. А як я без тебе житиму? Ні сліз не вистачить за тобою плакати, ні серця – за тобою тужити. Усе життя тебе чекаю, і кінця-краю тому чеканню немає. Така, мабуть, моя доля-доленька…

– Твоє кохання захистить мене від кулі та шаблі. Як і твої молитви. А коли повернуся з походу, старостів, як і обіцявся, пришлю.

– А мати? – запитала вона тривожно. – Чого ти здригнувся?

Гриць тяжко зітхнув:

– Мати хоче, аби я… Ганну Вишняк сватав.

– Ой Божечку ж… А ти ж як?

– Я потуру матері не дам!

Маруся не відчула в його словах упевненості.

– Що ж, Грицю, сватай племінницю пана полковника…

– Тіпун тобі на язик! – запально вигукнув Гриць. – Хай мати хоч і гопки скаче, а я від тебе не відступлюся. Тільки з походу повернуся, так і поберемося…

Маруся обцілувала його лице.

– Це щоб ні куля тебе не вцілила, ні шабля не взяла, ні чужий поговір, ні материна воля.

І пішов Гриць від Марусі хмільним, землі під ногами не відчуваючи. А дівчина, рвонувшись за ним, застигла з розпростертими руками, наче хотіла його зупинити. Дивилась йому вслід і шепотіла:

– Засвіт встануть козаченьки…

Чи спала Маруся тієї ночі, чи тільки прилягла – не відає. Здавалось, ледь до подушки голову притулила, як за вікном зазоріло й почало сіріти.

– Мамо? – злякано схопилась. – Засвіт встали козаченьки. Я побігла. Уже крайнебо палає, полк в дорогу вирушає…

А над Полтавою литаври гриміли, а на майдані Полтавський полк посотенно стоїть і в сірій передранковій млі йому не видно ні кінця ні краю. Море списів, знамен, гостроверхих шапок. Гуде майдан, іржуть коні, брязкають вудилами. Біжить Маруся від сотні до сотні – де ж її милий-чорнобривий?