Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

Бриніла в серці музика, печальна й журлива, зринали окремі слова про біль розлуки:

В огороді хмелинонька

Грядки устилає.

Поміж людей дівчинонька

Плаче і ридає…

З малих літ нерозлучна вона з піснею. Спершу чужі співала, ті, що від матері чула, від подруг… Багато їх чула, багато знала – чи не найбільше за всіх. Але такою жадібною була до пісень, що невдовзі замало їй стало народних, хотілося самій складати пісні. Про те, що на серці було, про що мріяла-думала, чого багла… Намугикувала спершу окремі слова, потім з'являлися рядки… Що на серці – те й у пісні. Як весняна вода пробиває греблі й загати і заливає все окіл, так і її пісні. Не стримаєш їх, не вгамуєш. І коли скрутно й очі повні сліз, і коли легко й очі повні веселощів – все одно пісні народжуються. Так і живе з піснею, як з найвірнішою сестрою. Ось і тепер. Дивиться на хмелину, що дереться плотом, а думає про швидку розлуку з милим, ось і пісня вже готова:

Що ж дівчина молоденька

Що не в'ється вгору?

Що ж дівчина молоденька

Проклинає долю?

Як дівчині нежу ритись —

Тичини немає,

Як дівчині не журитись —

Козак покидає…

За Ворсклою побіля обрію дотлівало сонце в густій червоній млі. Тихо западав смерк. Уже обвечоріло, уже й Полтава нарешті вгамувалася, вже й коні наіржалися, вже й козаки, шаблі погостривши, наспівалися, а милого все немає і немає. Журиться Маруся, місця собі не знаходить, близька розлука з милим у очах стоїть.

– Марусенько! А геть жур з голови!

– Грицю!

Полетіла йому в обійми і забула в ту мить про все на світі, навіть про завтрашню змію-розлуку. А над вечірньою Полтавою, спалахуючи, падали зорі, перекреслюючи вогняними смугами все небо.

– Літавці літають, – шепотіла Маруся. – Не дивись, любий, то злі духи нишпорять небом та видивляються, на кому б зігнати злість.

Обхопила Грицеву голову, притулила її собі до грудей.