Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

За рідную стала?

Тоді Маруся Чурай ще не відала, що створила одну із своїх найславетніших пісень, яку, мине лише небагато часу, підхопить і заспіває вся Україна – від сходу до заходу, від півдня до півночі. Тільки сама авторка співала її повільно, вкладаючи в кожний рядок, в кожне слово тугу і біль за коханим, а козаки, підхопивши пісню, заспівали її в швидкому маршовому темпі, і слова «засвіт встали» через незручність вимови (збіг приголосних) перетворяться згодом на «засвистали козаченьки», і пісня так полине у віки…

Але першою її, як завжди, проспіває Полтава.

Пішов полк на визвольну війну – спорожніла Полтава. Не чути більше козацького гомону, самі жінки та діти лишилися. Та ще старі діди, котрі вже своє відкозакували… Минали дні. Уже й Зелена Клечальна неділя надійшла, а від Полтавського полку ні слуху ні духу. Ходять чутки, краєм до Полтави долітають: люто б'ється гетьман Хмель з ляхами, а коли козаки повернуться з перемогою, того ніхто не відає. Згодом завітали в Полтаву сліпі кобзарі, радісну вість принесли: під Корсунем Богдан Хмельницький на голову розбив війська коронного гетьмана Речі Посполитої Миколи Потоцького. Сам коронний гетьман, його заступник польний гетьман потрапили в полон і віддані татарам. Козаки захопили дев'ять тисяч жовнірів, всі обози, гармати, зброю… Війська Хмельницького, овіяні славною перемогою, як весняна вода, розлилися по Україні, виганяючи панів-ляхів. Велика визвольна війна України почалася.

Що не робила того дня Маруся, а перед очима полк на майдані стоїть. Ні-ні, та й озвуться в її серці слова: «Засвіт встали козаченьки…» Шепоче їх, а перед внутрішнім зором майдан, море списів, гостроверхих шапок…

Кобзарі співали:

Та немає ляха, та немає пана,

Як у нас на Вкраїні.

Та немає ляха, немає пана,

Немає унії…

Веселими були святки Тройці в Полтаві. Ждучи переможців додому, жіноцтво чепурило хати, у суботу дівчата ходили на оболонь до Ворскли за травою, долівки в хатах вистеляли. Ходила й Маруся за травою в берег і за чебрецем аж ген у степ. Затрусила долівку молодою травою з чебрецем, заквітчала хату зеленими гілочками, і наче помолоділа стара хатина Чураїв.

На Тройцю завітав до Чураїв міський війт Федір Суховий. Був то сутулий, старенький дідок з довгими срібними вусами, що звисали донизу, й каламутними від старості очима. Спираючись на ціпок, війт зайшов до хати, шапку зняв і глухим голосом проказав:

– Здорова була, Чураїхо, із святками, із Зеленою неділею!

– І ви будьте здорові, пане війте, – схопилася Горпина й заметушилася. – Прошу вас, проходьте до столу. Та на покуті сідайте, щоб старости в нас сиділи, бо дівку маю на виданні.

Метнулась до мисника, глечик принесла, питник з голубою каймою.

– Покуштуйте, пане війте, медку з нагоди святок.

– Від медку не відмовлюся, – жваво озвався війт, зручніше вмостився за столом. – Чого б і не повеселитись, вісті від батька Хмеля ідуть утішні. Під Жовтими Водами розбили козаки ляхів до ноги, під Корсунем їх вдруге поколошматили, аж цурки з них полетіли. Тепер, можна сказати, Україна вільна, всюди влада гетьмана та козаків встановлюється. Ще ляхи лишилися на Волині, Подолії та у Львові, тож гетьман і пішов їх з тих країв викишкувати. Ех, Горпино, витуримо ляхів за Віслу, свою владу козацьку утвердимо, ось тоді й заживемо у вольнім краї. А яке весілля твоїй Марусі відгуляємо – уся Полтава співатиме й танцюватиме.

– Ваші б слова, пане війте, та до Бога, – перехрестилась Горпина. – Та не щастить моїй дочці, літа минають, а вона самотня.

– Пішла б за Іскру Івана. Кращого чоловіка годі й шукати.

– І я так думаю, пане війте, але… – Горпина зам'ялась. – Інший у неї на мислі і на серці.