Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– З того іншого пуття не буде, – махнув війт рукою. – Дай Боже, щоб я помилився. Не покладаю на нього гніву, але й надії також.

– Марусі видніше…

– Воно й так, – погодився війт. – У цім ділі не присилуєш, серце не приневолиш. Тож хай сама вибирає, хто її серцю любіший. Славну маєш дочку, Горпино. А голос який у неї! Мовби людина й не здатна так співати, а бач… Скільки на світі живу, а кращого голосу, як у твоєї Марусі, ще не чув. За її здоровля!

Поставив питник на стіл, утерся рукою, з-за столу вийшов.

– Спасибі за гостину, буду збиратися. А це тобі даруночок козацький, – дістав капшук і висипав з нього на стіл ворошок талерів. – На нову хату…

– Пане війте! – жахнулась Горпина. – Що ви, Господь з вами!.. До смерті мене перелякали. У нас зроду таких грошей не водилося. Та мені за них треба цілий вік сорочки мережити.

– Подай ліпше ціпок, – попрохав війт. – Не за сорочки тобі дав. Пісні твоєї Марусі варті чистого злота. Тож вам з Марусею і є дарунок від козаків. На нову хату. Пан полковник ще як у похід вирушав, то велів мені за вдову Гордія Чурая турбуватися. Гордій, каже, за нашу волю голову зложив, а дочка його Україну піснями прославляє… Ось так, Горпино. І даю тобі злоті як війт, як влада наша козацька. Мусиш узяти, бо владу треба слухати. Та заодно покажи, де в тебе двері, бо я щось після медку такий веселий зробився, що й не второпаю, де поріг…

Уже в дворі Горішні наказував:

– Бережи дочку, бо вона що скарб для України. Талан у неї великий, а ся штука не в кожного буває.

Повернувшись до полкової канцелярії, війт погукав свого помічника Петра Махиню (прозваного так в насмішку за свій куций зріст) і велів йому:

– Сідай біля мене і слухай, що я тобі заспіваю.

Махиня здивовано витріщився на війта.

– А чого це ви будете переді мною співати, пане війте?

– Щоб тебе позабавляти, – буркнув війт і по хвилі заспівав хоч і старечим, але на диво ще чистим голосом:

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі…

Махиня якусь мить дивився на війта недовірливо, але пісня так його захопила, що він і собі підхопив. Так вони проспівали пісню.

– Ну й Маруся, ну й Чураївна! – хитав головою війт. – З такою піснею і на смерть підеш.