Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

Маруся по голосу упізнала бабу Ягаїху.

– Кажу, не велено, – стояв на своєму вартівник. – Як пан осавул дозволить, так і пущу.

– А я твого осавула і бачити не хочу! Я хоч і опірці з ціпком швендяю, а таки намну боки. Так шкура й закипить на тобі.

– А я буду стріляти, – ліниво тягне вартівник.

– Гляди, бо мій ціпок незгірш твого ружжа стріляє. Як ошепулю, три дні чмелів слухатимеш. Іди геть і не огурайся!

– Кого мені велено пантрувати, того й пантрую, – позіхнув козак.

– Ти лучче мене посади в льох, а Марусю випусти, – порадила стара. – Чи тобі не все одно, кого пильнувати?

– Ідіть, бабо, і сідайте, де хочете, тільки мені голови не замакітрюйте.

– Бодай тебе Перун поцілив!

Відштовхнувши вартівника, Ягаїха опустилась на коліна біля віконця, у льох заглянула.

– Де ти тут, Марусю? Ой лишенько, темно, як у могилі…

– Час уже й до могили мені звикати, – озвалася Маруся. – Скажіть ліпше, бабусю, як моя матінка?

– Як одрізаний палець. – Ягаїха ріжком хустки витерла очі. – Як упала крижнем, так нікого й не впізнає… Ледве-ледве її, сердешну, відволодали. Сусідки біля неї наглядають, а я до пана судді ходила. На колінах його молила, так він, огурний, і слухати мене не схотів. Судити, каже, Марусю будемо, козака згубила.

– Пан суддя клумакуватий, – озвався вартівник. – У законах петрає, бо одукований.

– А Гриць ще в церкві? – поспитала Маруся.

– У церкві, дитино, у церкві. Буцімто завтра й ховати будуть. Опісля погребу й суд полковий збереться.

– Хоч би швидше…

– Не спіши, дитино моя, бо опряга і так у тебе за плечима стоїть. – Тремтячими руками вузлика розв'язала. – На ось… поїж… Коржиків напекла. Та не дуже вдатні вдалися, бо руки тремтіли, то й не замісила до пуття… – Совала коржики крізь ґрати. – А тут ще й чутки лихі ходять. Буцімто вже гінця в Лубни послано, по ката.

– Прикусіть, бабо, язика! – порадив вартівник.

– Та хіба ж я злорікую? – здивувалась стара. – То люди теревенять, а я лише чужу повідь повідую.