Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Коли б суд швидше, – сама до себе Маруся і по хвилі: – Сходили б ви, бабусю, до Гриця мого… І сказали б йому… То я за зраду так вчинила. Хай не гнівається на мене хорунженко. Він же присягався над Ворсклою… Коли, казав, відцураюся від тебе, так щоб мені сонце погасло. От сонце йому й погасло…

Того дня, як Іван Іскра зібрався на Січ їхати, негадано в Полтаву примчав гонець на змиленому коні.

– По-олта-авці!.. Перемога! Ляхів побито!

Гонець кричав на все горло і вмить Полтаву зґвалтував. Козаки, хапаючи зброю, вибігали з хат і неслися на майдан, як на пожежу. Не розібравшись в сум'ятті, як завжди, залементували жінки, закричали діти. Вибіг за ворота й Іван Іскра з шаблею та пістолем у руках. На вулицях лементував люд. Та ось на майдані вдарили литаври і заглушили гвалт. І люд повалив на майдан.

Випереджаючи козаків та міщан, Іван Іскра одним з перших прибіг до церкви. Там стояли полкові литаври – великі казани на триногах, туго обтягнені шкурою з одного боку. Довбиші ритмічно били в шкуру колотушками з повстяними головками, згукуючи на майдан Полтаву. Люд нуртував, адже в литаври били тільки в надзвичайних випадках – або коли біда насувалася на місто, або якщо козаки в похід збиралися…

У гурті дівчат та жінок Іскра вгледів і Марусю Чурай. Дівчина сполошено притискувала до грудей свою довгу, товсту косу, лице її було білішим од звичайного, на тій матовій білизні двома дивними вогнями горіли чорні очі…

Іскра спрагло ловив її погляд, хоч би раз, мигцем глянула дівчина, і то відлягло б від серця. І сталося диво. Маруся посміхнулася, очі її спалахнули невимовною радістю, наче дві квітки розквітли на білому личку. Посміхнувся й Іскра – широко, радісно, не тямлячи себе від щастя. А враз і погасив посмішку, бо втямив, що Маруся посміхалася не йому… Повів оком і загледів Гриця Бобренка. І враз потемніло в очах… А Гриць ніби й не помічав дівчини та її осяйної усмішки, хизувався в шерензі козаків своїм блакитним кунтушем та шаблею на червоному поясі.

Довбиші востаннє вдарили в литаври, і на майдані запанувала тривожна тиша. Ось з полкової канцелярії вигулькнув гурт старшин. Першим простував осавул і ніс бунчук, за ним, широко та міцно ступаючи, з полковницькою булавою в руках ішов кремезний полковник Мартин Пушкар, за ним простувала полкова та сотенна старшина.

– Панове козаки! – на увесь майдан загримів голос Пушкаря. – І ви, панове старшини, і ви, люди. Радісні вісті прилетіли до нас. Слухайте гінця гетьмана України Богдана Хмельницького.

– Панове полтавці! – ступив наперед гонець, молодий чорновусий козак. – Богдан Хмельницький, вибраний січовиками і козаками на гетьмана, кілька днів тому в урочищі Жовті Води вщент… Чуєте, люди, вщент розбив коронне військо. Побіда, полтавці, славна побіда покрила нашу зброю. У полон до нас потрапив син коронного гетьмана, п'ятдесят шляхтичів, три тисячі жовнірів, багато армат і зброї. А лядське військо лоском лягло!

– Сла-ава! – закричав Іван Іскра і підкинув угору шапку. – Слава гетьману Хмельницькому і його лицарям!

– Слава! – одним подихом вигукнув майдан.

Потім було зачитано універсал гетьмана Хмельницького:

«Не покоряйтеся більше урядникам, як невільники, ви, чиї батьки не визнавали лядських законів і не підкорялися ніяким королям, – закликав повстанський гетьман. – Тільки силою можна зломити силу пригноблювачів. Україна піднялася за волю, поспішайте їй на підпомогу. Слава і честь на вічні часи покриє вашу зброю, зброю визволителів свого народу!»

– Ура-га-га! – неслося над майданом.

– До гетьмана, братове!

– Веди нас, полковнику!

– Слава Україні!

– Панове молодці, готуйте коней! – гримів полковник. – Завтра засвіт встанемо, покульбачимо коней – і в похід. Буде воля і на нашій Україні!

Повернулася Маруся з майдану сама не своя. Тільки й шепоче: «Завтра… засвіт козаченьки встануть, засвіт і в похід… І розлучить мене доля з коханим…»