Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Як переконаний М. Грушевський – а не вірити йому не можна, – це сталося у році 1614-му, після його найбільш успішного морського походу до берегів Анатолії та штурму Сінопа.

А до того чим він займався на Січі аж цілих 13 років?

Будь-хто, ставши козаком на Січі, мав приписатися до якогось з одного її куренів. Тут варто згадати авторів праці «Як козаки воювали»: «Курені, на які поділялося Військо Запорозької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називалися командами або партіями, іншими словами, курінь був військово-адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об'єднанням, яке К. Маркс назвав „Християнською козацькою республікою“».

Загалом куренів було 38: Кушівський, Поповичівський, Рогівський, Васюринський, Іркліївський, Щербаківський, Титарівський, Шкуринський, Коренівський, Незамлівський, Корсунський, Калніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Нижчестеблівський, Вищестеблівський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Донський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Камівський, Батуринський, Крилівський, Сергіївський, Коніловський, Іванівський, Кисляківський.

До якого саме записався козаком Петро Сагайдачний – а він міг записатися до будь-якого – теж невідомо.

А прийом до козацького січового товариства був на диво простий і архідемократичний.

– У Бога віруєш? – питали новоприбулого. Це було головною умовою і перепусткою в січове братство. Віруючий і неодмінно православний (ісламістів чи католиків теж могли прийняти, але за умови, що вони перейдуть у православ'я).

Відповідь звичайно ж була ствердною – тоді всі вірили в Бога.

Потім жартували (хоч наперед знали відповідь): «Горілку п'єш?» (Якщо раптом неофіт скаже, що хмільного зілля не вживає, це могло викликати підозріння.) І новачок ішов до того куреня, що його сам і вибрав. Там йому відводили постійний куток – у курені – хаті, сплетеній з хмизу й обмазаній глиною та критій кінськими шкурами, – і харч виділяли. І починалася його служба. Безстрокова. Або до старості, або до загибелі – що траплялося частіше. (А втім, він міг і по своїй волі – наприклад, розчарувавшись чи закохавшись у якусь, залишити Січ – вільному воля. Силоміць там нікого не тримали.) З перших же днів новоприбулий повинен був нести сторожову службу, навчатися військовій справі, доглядати коней, бидло, займатися господарством, ловити рибу тощо. Мав право або залишатися у фортеці січовій, в її залозі, або вирушити куди-небудь на зимівник і найнятися там у робітники. (Основна маса козаків проживала поза межами січової фортеці.)

Жінок… Під страхом смертної кари заборонялося на Січ приводити представниць прекрасної половини роду людського. («Козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати».) І Петро Сагайдачний теж мусив забувати доньку міського судді Яна Дисака, Яну-Янічку, перше своє закохання. Хоча ні-ні та й довго ще приходитиме дівчина у його парубоцькі сни і її небесно-голубі очі докірливо дивитимуться йому в душу: покинув мене… На козацтво проміняв… І він покірно зітхатиме: так, покинув, на козацтво тебе проміняв… Але з часом вона почне в його серці забуватися – не до того було козакові на Січі. Сказано ж бо: козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати…

На особисте життя козак-січовик уже не мав права. А мав він право лише воювати та край свій від ворогів захищати. Тож іноді, згадуючи свою няньку та її розповіді, Петро вже починав вірити: так, козаки – місячні люди і всі вони з неземного неба, з того, що восьме…

За прадавніми українськими віруваннями небес насправді не сім, як то їх нараховують «Заповіти 12 патріархів» (Іоаникій Галятовський у творі «Душі людей померлих» налічує аж одинадцять небес!), а вісім.

Крім всім відомого сьомого неба – найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством, – існує ще й восьме небо, яскраво-світлого, вогненного кольору з незбагненними і дивними переливами.

Восьме – справедливе небо, справжнє, де сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи, як ото ластівки в нашому небі.

Так маленькому Петрикові розказувала ще нянька, богомільна бабуся, яка навіть на прощу до Києва ходила.

І додавала:

– Ось ти, Петрику, звідти, з восьмого неба, від самого Бога та його янголів… Хто мені таке повідав? Не знаю, не відаю, тож і брехати не буду. А речу тобі правдоньку святую, бо так мені серце моє підказує – звідти ти, голубок!

Чому вона так вирішила і чому Петрик мав бути звідти, із загадкового і людям незбагненного неба, а не із земного села Кульчиці, що неподалік Самбора, не могла пояснити. Бо й сама про те не відала, а тільки вперто повторювала:

– Звідти ти, із восьмого неба, Петрику. Од Бога, посланий на землю, аби вершити Божі справи…

Старий Конаш, батько Петрика, заборонив няньці таке розказувати (та й звідки вона те знає, проста селянка?) і бабуся ображено вмовкала, стискуючи тонкі чорні губи…