Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Такі вони, турецькі версії, що не стикується одна з одною і вигадані, аби хоч якось підсолодити поразку від козаків у Сінопі.

Ще за однією версією – Станіслава Жолкевського – при поверненні з-під Сінопа козацька флотилія втратила біля 200 (із двох тисяч) чоловік. Звільнивши при цьому кілька тисяч бранців.

Щоб повернутися козацькій флотилії на Січ, треба було після подолання морських просторів (здебільшого й витримуючи бої з турецькими галерами) увійти в гирло Дніпра. А це було не просто, адже турки встигали своїми кораблями перегородити гирло. Турецька сторожа була препильна і мала суворий наказ будь-що покарати «гяурів» за нечуване зухвальство.

Козаки, усе непомітно розвідавши та вияснивши, що галер надто багато, висаджувалися на берег за 12—16 кілометрів на схід від Очакова і далі долиною тягли вгору Дніпром чайки – до одного човна впрягалося 200—300 козаків і за два-три дні вони вже преспокійно пливли собі Дніпром, де їх з-за валів Січі виглядали побратими. (За Бопланом козаки мали ще один зворотний шлях – через Донський лиман. «Вони переходять протоку між півостровом Тамань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до річки Міус до того місця, де вже можуть плисти човнами, звідти до Тачводи лише одна миля (французька миля – близько 4 км), а Тачвода впадає в Самару, яка в свою чергу тече в Дніпро за милю вище Кодака…»)

Але цим шляхом козаки рідко користалися, бо треба було перш ніж дістатися Січі, долати ревучі пороги. Коли в гирлі Дніпра збиралася велика кількість турецьких галер, цим шляхом козаки вирушали з Січі в морський похід, аби штурмом взяти неприступні, як вважалося, фортеці Сіноп, Кафу чи Кілію… І для турків було загадкою: вони перегородили вихід з Дніпра в море, а козаки з'явилися в морі – як? Яким шляхом? Не на крилах же вони прилетіли.

«Султан вислав великий флот до Очакова, щоб покарати козаків, коли вони підійдуть до гирла Дніпра. Про ці заходи турків стало відомо П. Сагайдачному. Він розділив свій флот на дві частини. Одна частина пристала до Кінбурнської коси і почала перетягувати чайки волоком через Прогноївські озера, щоб вийти в лиман в обхід турецького флоту.

Але під час перетягування чайок на флот напали татари, і частина козаків загинула. Друга частина козацького флоту зробила спробу пробитися через бойові порядки турецьких кораблів. Від сильного артилерійського вогню з турецьких кораблів флот Сагайдачного зазнав дуже великих втрат».[16]

Евлія Челебі: мешканці Сінопа отримали хатт-і-хумаюн

«Кажуть, – пише Мустафа Наїма, – що один посланець за іншим прибував… з повідомленням, що стосується нападу, якого зазнав Сіноп від козаків і що коли імператор (султан. – В. Ч.) запитав у великого везира Насух-паші відносно правди у цій справі, той заявив, хоч і ложно, що нічого не знає про це. Імператор все ж, не будучи задоволений відповіддю, звернувся за вістями до ученого муфтія, який без вагань сказав йому правду. Імператор був надзвичайно сердитим на великого везира за неправду, яку той йому сказав».

А ось С. Жолкевський повідомив свого короля, що султан «так був обурений, що хотів було наказати повісити везира» і той врятувався тільки дякуючи проханням дружини, дочки та інших «білих голів» (жінок), але падишах бив його буздиганом (чеканом), про що рознеслася чутка по всій столиці».

За наказом Ахмеда І великого везира задушили петлею (шовковим шнурком) у його власному домі. За напад козаків на Сіноп.

Евлія Челебі, арабський мандрівник, який року 1640-го побував у Сінопі, писав: «Мешканці міста мають хатт-і-хумаюн (султанський рескрипт, рівний по силі державному закону. – В. Ч.) на те, щоб убити коменданта, якщо він віддалиться від фортеці на відстань гарматного пострілу. І тому комендант (і це через чверть віку після нападу козаків! – В. Ч.) не сміє відійти від фортеці ні на крок.

У часи султана Ахмед-хана козаки захопили цю фортецю в результаті несподіваного нападу вночі… Пізніше фортеця була звільнена, і в її нижньому укріпленні було розміщено 50 капу-кулу, привезено багато канторів (міра ваги, рівна 58,4 кг) пороху установлено великі і малі гармати.

Починаючи з того часу, кожну ніч аж до настання ранку по 200 воїнів зі своїми белькбаші і чавушами (командири підрозділів) несуть дозорну службу. І ця сторожа, з барабанами і рожками, постійно викрикує: „Не дрімає стража всередині фортеці!“ і від бійниць вигукують „Аллах єдин!!!“ Таким способом щоночі сторожа показує, що фортеця готова до бою».

Як зазначав С. Жолкевський, велике значення сінопського походу було ще й у тому, що козацтво «провідало дорогу» через Чорне море: турки віднині на власній території будуть в постійному страху перед козацькими набігами. Звідтоді козаків називатимуть «володарями моря» і при одній лише чутці про їхню появу паніка охоплюватиме все малоазійське узбережжя, османські судна боятимуться виходити з портів, а солдат доведеться силою заганяти палицями на кораблі, які готувалися для дій проти козаків і запорозькі козаки – морські вовки з придніпровських степів – постійно триматимуть у страсі населення Константинополя – особливо з 1620 по 1625 рік і події 1614 року стали переддвер'ям майбутніх босфорських атак.

Після того ще буде здійснено багато нападів козаків на Туреччину, але напад на Сіноп залишиться неперевершеним. Про нього заговорить вся Європа і тій же Європі стане відомо ім'я Петра Сагайдачного як непереможного морського адмірала козаків, полководця. Це його тріумф. Петро Сагайдачний з козаками тоді здобув і славу, і авторитет, яких до нього ніхто з козацьких зверхників не мав.

Слушно писатиме вже в наші дні один з дослідників, що «За Сагайдачного козаки вперше відчули себе причетними до великого історичного руху, до боротьби за незалежність, чистоту віри, батьківський спадок. Гетьману потрібні були не голодранці, які позбулися сімей та домівок, а люди, віддані військовому обов'язку, які відстоювали великі ідеали». «За масштабом історії постаті Сагайдачного, – зазначає інший історик, – не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших козацьких провідників аж до Богдана Хмельницького. Справді, мав рацію К. Сакович, коли писав, що „слава козацького гетьмана може позмагатися з вічністю“ …»

По двору ходить, як зоря сходить…

Коли чайки, подолавши море Чорне, щасливо уникнувши погоні розлюченого падишаха, прийшли нарешті до гирла Дніпра і бранці зі сльозами радощів вигукували: «Дніпро!.. Дніпро!.. Ми вдома, в Україні рідненькій!..», Яна, лівою рукою притискуючи синочка в сповиточку, а правою осінивши себе хрестом, прошепотіла: «Прийми, Господе, ласкавий і милосердний, душу мою грішну і душу безневинну синочка мого, котрого турченям називають, прийми в царство своє справедливее, щасне і вічне, де всі рівні і немає там рабів та панів», зробила крок за борт чайки і назавжди зникла в пінявих хвилях…

Хтозна, де вона нині. Яна-Януся, дочка міського київського судді – мабуть таки в царстві Господнім, де немає зла і насильства людини над людиною, де всі праведні та святенники…