Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Було в нас просто захоплення одне одним. Прогулянки над Дніпром – та й по тім… А коли вже я в неволі опинилася, то… То що мала робити? Або гинути, або потурчитись і якось з бідою пополам жити. Прийняла іслам. Хоч і з турченям, але, як бачиш, жива. Та бодай так не жити, Петрику, який колись був мені люб…

Козаки в гарячці й сум'ятті бою ледь було не порішили потурначку та ще з дитям-турченям, але Сагайдачний, спохопившись, заступився.

– Не змогли ми захистити своїх людей, не маємо права їм і потурнацтвом попрікати. Вони сповна горя й без нас сьорбнули.

– Мене можете вбити, козаченьки рідненькі – всі очі продивилася, вас виглядаючи в неволі, а маля не чіпайте, – плакала Яна і плакала без сліз – виплакала їх за роки неволі. – Дитинча хоч і турченя, але ж і моє вже дитинча. Без вини винувате – та й не зі своєї волі воно прийшло в цей світ. Як і в мене ніхто згоди не питав, чи хочу я мати байстрятко…

А ніч була червона од пожежі, і вогні тріщали й жерли все підряд, що тільки можна було зжерти, кричали, голосили люди.

І козаки з кривавими шаблями носилися там і тут. Тисячу миль вони подолали ревучим морем, аби відомстити людоловам за люд свій поневолений і тепер мстили… Квапились, щоб до ранку впоратись, бранців звільнених та добро захоплене повантажити на чайки і до білого світу в морі зникнути. На просторах його розчинитися між водою і небом поки османи не отямились…

Звільнених бранців було багато, чайки аж осідали, перевантажені, а тут ще й потурнаки та потурначки…

Невже і їх брати? Чи туркам їх залишити, перевертнів, чи смерті їх віддати?..

– Беріть цю жінку з турченям, – велів Сагайдачний козакам. – Бог дасть на рідній нашій землі виросте з нього порядна людина, козаком колись стане – добрий може вийти з нього лицар, братове!

Узяли… Хоча краще б не брали, краще б Яна назавжди залишилася в Сінопі, своїй новій батьківщині, в будинку капу-кулу…

До кінця днів краятиме йому серце згадка про Яну, та чайкою в душі квилитиме вже тоді давня пісня-зойк України:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

Були роки – 1516, 1537, 1575, 1589, 1640, 1666, 1671 (а скільки цих років залишилося незафіксованими історією!), коли напади на Україну, як писатимуть історики, досягали розмірів жахливої стихійної біди.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть: