Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Сагайдачний отримав авдієнцію в короля, під час якої виклав перед ним козацькі вимоги політичного характеру, у тому числі й офіційного визнання польським урядом акта відновлення православ'я в Україні. Католицький єпископ Франческо Чіріолі про це так писатиме в листі до кардинала Людовіга:

«…З другого боку багато хто з цих сенаторів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків; військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, якщо ці козаки не битимуться проти турків і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, аби вони лишилися вдоволеними». (На поступки шляхта піде – змушена була піти, але своїх обіцянок козакам ніколи потім не буде дотримуватися.)

Хто такі запорозькі козаки шляхта попри свою стійку і, здається, вікову неприязнь до них, добре знала.

Ось хоча б один із прикладів.

Жив та був у роках 1543 (Папроцька Воля, тепер ПНР) – 1614 (Львів) Бартош Папроцький – польський історик-геральдист і поет. У своїй праці «Герби лицарства польського» (Краків, 1584) розповідає, зокрема, і про турецько-татарські напади на територію України, про життя, побут, звичаї, морські походи українських козаків. Правда, буцімто саме він (принаймні, так в УРЕ) «вихваляв гнобительську політику польської шляхти – а вона таки була гнобительською – зневажливо ставився до запорожців».

Гм-гм…

Можливо, щось десь у нього таке й прохопилося – чи прохоплювалося, я не спеціаліст по Папроцькому, а шляхтич є шляхтич та ще польський, – але разом з тим це він, польський історик-геральдист і поет Бартош Папроцький у віршованому зверненні (прозовий переклад) «До поляків», що адресоване шляхті і було надруковане в Кракові у 1575 році писав: «Не думайте, що я улещую руським (себто українцям. – В. Ч.), я недавно ще живу серед них і не з ними виховувався; але я відразу ж поцінував їхні славні діла, які заслуговують вічної пам'яті серед потомства. Не раз протягом року ці достойні люди переслідують татар і піддаються небезпекам війни. Як мужні леви охороняють вони християнство: майже кожний з них може назватися Гектором. Не маючи від нас ніякої допомоги, вони доставляють нам такий спокій, як волам, яких відгодовують… Не носять вони яскравого вбрання; вони покриті славою, яка дорожче ваших нарядів. Слава цього народу поширена всюди і залишиться за ними на віки вічні, хоч би Польща й загинула. Що робив Геркулес, який побивав гідр і не щадив земних богів, то на Русі зуміє зробити кожний. Самсон розідрав пащеку леву; подібні подвиги в наш час русаку зазвичай. Могутній турок роззявив на нас пащеку, і хоробрі русаки не раз совали до неї руку. Ринувся б він з могутнім військом і в Польщу, але зупиняє його руська сила… Будьте ж задоволені славою, яку вони (вам) здобувають, хоча й нема вас між ними у походах; не зазіхайте на руське майно, якщо кожний раз, коли треба воювати, ви сидите десь у лісі…»

У серпні 1621 року Сагайдачний з величезною армією – 41 тисяча кінноти з 22 гарматами прибув на берег Дністра під Хотин. Коронний гетьман Ходкевич зібрав лише трохи більше 57 тисяч.

Турків вигулькнуло під Хотином біля 300 тисяч та ще й 100 тисяч татар в придачу. (За іншими даними перших було 150 тисяч, а других 60, але все одне перевага наступаючих була величезна!)

Султан Осман II прибув під Хотин з наміром «у війську козацькому снідати, а в польському обідати». Себто збирався впоратися з поляками за один день і мав, між іншим, для того вагомі підстави. Але битва тривала більше місяця, і причиною того, що загарбники не змогли швидко впоратися з поляками, яких так переважали у військовій силі, стали українські козаки. Зайнявши позицію ліворуч від поляків, вони утворили міцний і надійний лівий фланг об'єднаної армії.

Це добре розуміли й вороги, а тому головний удар 24 серпня вони спрямували проти козаків.

І змушені були відступити – із значними для них втратами. Більше того, наступного дня козаки, контратакуючи, проникли в турецький табір, що викликало в ньому чималу паніку.

18 вересня було проведено останній штурм. Ударивши з флангів, козаки розгромили ворога і султан, маючи таку численну перевагу в живій силі, змушений був 8 жовтня підписати так званий Хотинський мир 1621 року. Вельми, до речі, вигідний Польщі. (Щоправда, Хотин за умовами того миру залишався у складі Молдавського князівства, яке на той час було васалом Туреччини. Польща його захопить у 1673 році, але з 1711 року місто знову потрапить під владу Туреччини. Ще згодом – 1812 року – Хотин захопить Росія, у 1918 році – Румунія. І лише з 1940 року Хотин нарешті у складі Північної Буковини возз'єднається з Україною.)

Вирішальну роль у перемозі під Хотином у 1621 році відіграло українське козацтво. Як навічно буде закарбовано на скрижалях історії: під стінами Хотина всіма гранями засяяв талант Сагайдачного як блискучого полководця України. Козаки завдяки генію свого гетьмана тоді врятували Польщу від поневолення султанською Туреччиною, як, між іншим, і Україну. Битви під стінами Хотина спалахували такі люті, що лише за один день турки втрачали і по 20 тисяч убитими. Недарма ж з віку в вік лютували правителі Османської імперії лише при одній згадці про запорожців, як останні з'являлися на морі чи й на суші. Так Осман II (після того, як козаки посміли напасти на його похідний табір під Хотином) заявив із серцем, що він не буде ні їсти, ні пити доти, доки його воїнство не покінчить з козаками! Це могла бути неймовірна жертва. Збагнувши, що йому загрожує смерть від голоду й спраги, Осман охолов, позадкував і далі їв та пив, але оголосивши, що за кожну доставлену йому козацьку голову його скарбник виплачуватиме винагороду – 50 злотих.

– У нас стільки голів, – сміялися козаки, дізнавшись про таку нечувану щедрість падишаха, – що в османській скарбниці не вистачить і мішка злотих!

Для Османа II його боротьба з козаками закінчиться вельми печально. Якщо б не сказати, повним крахом. Коли його величність, зазнавши поразки в Хотинській битві, повернувся до Стамбула, там спалахнуло заворушення. Яничари звинуватили султана в поразці під Хотином, захопили його палац, вбили великого везира, начальника двірської варти та постріляли багато інших вищих урядовців, а самого Османа II з мотузком на шиї водили вулицями, а потім його величність просто повісили.

Уберігши Польщу від повного краху, козаки не зуміли вберегти свого гетьмана. А може, ще й тому, що в усі дні битви він незмінно перебував на передовій, майже в гущі сутичок.

Цим скористалися турки, влаштувавши за козацьким зверхником справжнє полювання, певні, що на випадок його загибелі польсько-козацька коаліція може швидко розпастися. Крім того, вони намагалися відомстити гетьману за неодноразові його походи з козаками на турецьке узбережжя. Кращі лучники султана не залишали без своєї препильної уваги козацького чільника, засипаючи його стрілами, як тільки-но він з'являвся на передовій. Обстрілювали його і з мушкетів, били по ньому з гармат.

Скільки стріл було випущено по гетьману – хто скаже. Але одна з них таки настигла українського полководця. Правда, рана спершу здалася незначною, стріла влучила в руку, гетьман сам вирвав наконечник, сам перев'язав собі рану. Здавалось, загрози життю така рана не могла спричинити. І все ж знахарка, носата, з непривітним довгастим лицем, що не було схожим на жіноче – «демон у спідниці» – називали її маловіри, – навіщувала йому швидку смерть. Вона не вперше перебувала в польському похідному таборі і її віщування буцімто завжди збувалися.

Гетьман лише посміхнувся у відповідь на те лихе віщування – забобонним чи маловіром він не був. Та й від такої рани, як у нього, не помирають…