Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Він ще встигне за два роки до смерті переконати єрусалимського патріарха Феофана, який повертатиметься через Київ з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, що її знищила Брестська унія. 1590 року патріарх рукоположить в київські митрополити Іова Борецького, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії.

І жіночку собі встигне знайти і все нарешті наладиться, і буде він… Але якраз щасливим він себе й не відчував, хоча й берегтиме й шануватиме дружину, але… Між ним і жоною назавжди стане те київське дівча з далекої його юності з небесно-блакитними очима, і стане його тайною любов'ю, про яку так ніхто й не відатиме, бо він її заховає у своїй душі за сімома дверима. Як за сімома козацькими печатями.

Утрачена назавжди, вона ніколи його не полишить – ніжне дівча, з яким він колись гуляв схилами Дніпра і, здається, тоді таки був щасливий…

А може, то йому тільки так здавалося – хто тепер достеменно скаже?

Та й чи треба. Ось тільки жаль його звідтоді не полишав – що ніщо в цьому житті не повторюється і нічого в ньому не можна змінити – особливо на краще.

Який жаль!..

P.S. До 1922 року, коли тодішній заступник Голови Раднаркому УРСР (у 1919—1946 pp. РНК – найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України, уряд республіки) М. В. Фрунзе підпише укладений в Анкарі року 1922-го Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною (того ж року Договір буде ратифікований ВУЦВКом та національними зборами Туреччини) залишалося ще 308 років.

Турецька стріла, що наздогнала його під Хотином

Замість післямови

І запросив польський король у запорожців допомоги. Нагально. Нагальної. У тих запорожців, яких він і його шляхта ніколи не визнавали і всіляко намагалися звести їх не лише з Дніпровського Низу, а й узагалі, зі світу білого. А припекло, то згнітивши свій непомірний шляхетський гонор, поклонилися козакам, лотрам і схизматам, як називали січовиків ясновельможні пани.

У 1618 році до влади в Туреччині прийшов войовничий Осман II, який посів престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир'я з Персією, новий падишах заходився готуватися до війни з Польщею. З метою будь-що її загарбати і зробити – як і сусідню Молдавію та інші балканські країни – своїм васалом.

Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати якісь там десять тисяч і на початку вересня 1620 року перейшовши Дністер, рушив у напрямку Ясс, аби з'єднатися з військом молдавського господаря Граціоні.

А тим часом на Цецорські поля в Молдавії посунуло величезне турецьке військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм.

Битва тривала сімнадцять днів, часом з поперемінним успіхом, але швидко шальки терезів хитнулися в бік османів. Наслідки для Польщі були катастрофічними. У битві полягли кращі полководці Речі Посполитої, у тому числі й сам Жолкевський наклав головою. (Серед полеглих був і Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького.)

Переможці захопили значні трофеї, у тому числі 120 гармат та великий військовий обоз.

Осман II, окрилений успіхом, розпочав широкомасштабну підготовку до завершальної війни з Польщею. Перед його палацом у Стамбулі з'явився бунчук з кінською гривою. Це означало, що в майбутньому поході особисто візьме участь сам султан.

Над Польщею нависла смертельна небезпека. Союзників у неї фактично не було. Допомогу нізвідки було чекати. Здавалось, усе. Кінець польській незалежності. Ось тоді уряд Варшави і звернувся – чи не уклінно – до українських козаків: рятуйте Річ Посполиту!

У червні 1621 року в урочищі Суха Діброва, що неподалік Білої Церкви, зібралася козацька рада із цього приводу: брати участь у війні з турками на боці поляків чи не брати?

Гетьман і старшини розуміли: султан не обмежиться розгромом Польщі, а вдарить потім і по Україні. Усе обміркувавши, ухвалили забути – бодай на час небезпеки – всі старі образи і утиски, що їх чинила шляхта проти козаків і створити козацько-польську коаліцію для боротьби з «бусурманами».

З цього приводу на чолі делегації старшин П. Сагайдачний відправився до Варшави, де гордовиті шляхтичі улесливо називали його «творцем великого і доброго».