Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Що далі станеться, отаман чи не все життя, що в нього лишалося, згадуватиме – як сон. Гіркий і болючий. І якийсь нереальний, коли ні-ні та й здаватиметься: а, може, то йому тоді в сум'ятті палаючого Сінопа, коли вони визволяли полонянок, приверзлося?

А він потім і повірив, тож і карається тепер, старанно утаємничуючи сердечні свої терзання од світу білого та маючи думку, що все то – мана, наслання, якого насправді і не було.

У гурті потурначок він побачить… Яну. Дочку київського міського судді, чийого брата Кирика він колись, ще юнаком, був найнятий вчити уму-розуму. А вчив і її, і так захопився було Яною, що коли б не довелося тікати на Січ, то, може, й побрався б з голубооким дівчам.

– Ти…

Глянула на нього – небесно-блакитні очі її згаслі, згорьовані. Та й сама вона вже не юне дівча, яким колись її знав, а змучена недолею, хоч і молода, але вже рано постаріла жінка.

– Я, Петрику, – о, боги, голос її все ще ніжний, як і тоді, коли вони гуляли схилами Дніпра, тільки вже хриплуватий. Наче надтріснутий…

– У неволі… була?

– У неволі. Бо як би то я у турків опинилася, бодай би їх вік не знати! Та й чому ти дивуєшся – не перша я і не остання…

Вона сиділа в гурті потурначок… з немовлям на руках, що його в Україні споконвіку називають байстрям.

Яна, Януся з його далекої – невже далекої? – юності. Перше його щасливе і нещасливе закохання. (А раптом і останнє, козаку нема коли жінками займатися.)

– Як ти в неволю потрапила?

– Коли наш люд гуртом женуть в ясир – це не складно. – Помовчала, щось доправляючи у своєму сповиточку. – А ти зник тоді так несподівано…

– Думав, що після козацької служби повернуся до Києва.

– Думав… А сам наче у воду впав. Чи гніву мого батечка злякався? Так він лише для виду такий… Сердитий. А насправді він добрий… Та що тепер минуле згадувати. Хоч я кілька років виглядала свого Петрика. Усе вірила, чекала… Ось-ось Петрик, накозакувавшись, з'явиться голубком сизокрилим… Не з'явився, то й не діждалася. (Він звісив голову.) А рік тому поїхала до тітоньки своєї у Чернігів, дорогою натрапила на татарську засідку – нишпорили в тих краях людолови… І погнали мене разом з іншими такими ж нещасними у Крим. Опинилася в Кафі, на тамтешньому невільницькому базарі. Татарин продав мене у Стамбул – за 15 тисяч цехінів[14]. Це добра ціна за невільницю. Велика. Тож він радувався, що на мені добряче заробив. А вже в Стамбулі мене перепродали – за ЗО тисяч цехінів…

Гірко всміхнулася.

– Ось як мене цінують людолови!

Личко її було зів'яле, як пережоване, передчасно постаріле і красномовніше слів говорило про те, що вона пережила в неволі. А із сповиточка, що його тримала, визирало смагляве личко з очима-сливками й чорним чубчиком…

– Мене купив заможний та вельможний капу-кулу[15] із Міста коханців. Чимало було в нього наших дівчат, красулечок хіба ж таких. їх він купував на Аврет Пазари, де продавали жінок. І хоч мав не одну жінку-мусульманку, але наших дівчат ґвалтував як навіжений і всіх дітками наділяв. Наділив і мене турченям проклятим, турським синочком, що став уже й моїм рідним синочком…

– І ти… ти потурчилась? – для чогось запитав Петро, хоча й так усе було ясно.

– А що мала робити, Петрику? Підкажи… – він мовчав, звісивши голову, вона теж помовчала, зітхнула. – Ти далеко тоді був, на незнаній мені Січі, до якої не догукаєшся і не докричишся. Та й нічого ти мені не обіцяв…