Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Там з власної волі прийняв іслам під ім'ям Мехмеда Садика. І так хвацько потурчився, що коли почалася Кримська війна 1853—1856 років, новоявлений Мехмед Садик, як правовірний мусульманин опинився в складі турецьких військ. Невдовзі потрапив у полон, був помилуваний. Отримавши амністію від російського уряду – відбувши перед тим покарання – цей новітній турок повернувся на Україну, де й заходився писати романтичні повісті та оповідання з історії України. Але нутро Мехмеда Садика разом з «бусурманством» постійно визирало і він безбожно перекручував історичне минуле українського народу – одне слово, будучи Чайковським, залишався все тим же потурнаком Мехмедом Садиком.

Християнське населення з анатолійського узбережжя іноді навіть допомагало козакам під час їхніх нападів на Османію – забезпечувало їхні судна припасами, допомагало інформацією про розташування турецьких гарнізонів тощо.

А тому під час нападів козаки намагалися не чіпати «простого народу» – босфорських ремісників, рибалок, садівників чи селян християнського віросповідання, а під час сутичок обминали немусульманські будинки. Це було не складно визначити, адже турецькі житла зазвичай були червоного кольору, а, наприклад, грецькі – чорного, вірменські – зеленого тощо. Та й самих немусульман можна було тоді легко виокремити по вбранню – згідно закону Мехмеда II вони не мали права носити тюрбани – невелика втрата! – а взуття лише певних кольорів.

Греки, наприклад, у зв'язку з цим законом носили чорне взуття, вірмени – фіолетове, євреї – голубе…

Щоб під час козацьких нападів – та ще серед ночі, – не потрапити під їхні шаблі й кулі, немусульманське населення голосно кричало: «Христос! Христос!!!»

Козаки, чуючи ці вигуки, не чіпали таких, і їхні будинки не віддавали вогню.

Але потурнаків нещадно карали, часто зганяючи їх для цього в окремі гурти і чинячи над ними скорий суд та розправу.

За те, що вони, християни, не схотіли терпіти муки, як то їх терпів Христос, а віри своєї зреклися собі на вигоду і побусурманилися – було й таке.

І продали 11 за п'ятнадцять тисяч цехінів, а потім у Стамбулі перепродали за тридцять тисяч

Місто коханців палало.

До гурту невільників, що складався чи не з самих жінок – молодих і вже в літах, серед яких було багато потурчених, – освітлений заревом пожеж у супроводі охорони й розсильних козаків підійшов Сагайдачний.

– Що було з цими людьми, те за водою спливло, – звернувся отаман до козаків. – До жінок наших, котрі не зі своєї волі потрапили в неволю і були потурчені, будьте милостивими. З кожним може трапитись сіє лихо.

Ледь загледіли бранки отамана, як почали вигукувати: «Слава, слава Сагайдачному!!!»

Хто опускався перед отаманом на коліна і з сльозами на очах дякував за звільнення, хто цілував йому руки.

Сагайдачний чи не вперше розгубився, адже не терпів, аби йому симоцілувати руки.

– Що ви, що ви, дівчата й молодички, – відмахувався отаман. – Це ми вам мусимо цілувати руки.

– Дівчат серед нас уже немає, – вигукували бранки. – Усі жінки, зганьблені й силувані.

– Що було, кажу, те за водою спливло. Однині ви вільні.

А жінки все намагалися поцілувати йому руки чи бодай ухопити за поли й припасти до нього лицем.

– Годі, годі, – відбивався отаман. – Швидше йдіть до гавані – неволя ваша скінчилася. Богу та козакам дякуйте, а не мені. Ідіть, ідіть, кажу, до гавані… Ей, осавуле Йване, виділи козаків для охорони жінок. Відправте їх до чайок, на них і додомоньку повернетесь…