Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Морський отаман Петро Сагайдачний – а на ньому все трималося, – свій штаб на ходу облаштував у гавані (не бігатиме ж він разом з козаками містом). З ним невідлучно була півсотня козаків з особистої охорони – відчайдухи хоч куди, заради свого отамана готові на все, – кілька помічників, осавул з сотниками і добрий гурт розсильних козаків.

Двохтисячну команду було заздалегідь поділено на три загони із старшими на чолі і вони кинулися на сонне місто трьома колонами. У кожної був свій маршрут і своє завдання. І разом для всіх було й спільне завдання, що його, відправляючи загони, наостанку нагадав Сагайдачний:

– Не розпорошуватись, не кидатись куди попало і не втрачати реального відчуття часу – його в нас обмаль. Мусимо громом небесним гуркнути, швидко зробити своє і так же швидко повернутися в гавань до чайок.

Ворога нищити всюди, і без жалю і пощади! Здобиччю не захоплюватися. Скарби, які б вони не були, нам ні до чого. Головне – побільше звільнити бранців з неволі. їх в першу чергу посадимо на чайки, а скарби… Скарби за відсутністю місця просто викинемо за борт. Братимемо лише порятованих християн. Уперед! Хай Бог вам допомагає у праведному ділі звільнення невільників – їх у Сінопі пребагацько. Турки спустошують наші краї, хай вогонь помсти спалахн нарешті й у в.

І вогонь помсти спалахнув.

Три загони морських вовків з придніпровських степів, як величали запорожців турки, – трьома маршрутами кинулися на місто і вмить у темряві ночі там і там спалахнули яскраво-червоні пожежі.

Спершу вони не злякали сінопців. Річ у тім, що пожежі, – особливо нічні, – в турецьких містах були звичайним явищем. Вулички вузькі, кривулясті, будинки – здебільшого дерев'яні, стоять тісно один до одного, тож пожежі в містах у ті часи були частими гостями і рідко яка ніч минула, аби там чи там не спалахнули чиїсь оселі, тож городяни на них вже й не звертали особливої уваги.

Влада як могла боролася із стихією. Кожний домогосподар зобов'язаний був мати драбину, рівну по висоті свого будинку і бочку з водою – пізніше, зокрема, в столиці дозволятиметься зводити будинки лише з каменю, з найменшим використанням дерева, хоч дерево все ж таки повсюди переважало. У містах для боротьби з пожежами були зорганізовані особливі поліцейські частини асесбаші, їм підкорялися нічні сторожі кварталів, які й відповідали за безпеку в місті нічної пори. Ходити в місті дозволялося лише з ліхтарем, що теж було додатковою причиною виникнення вогню: спіткнувся чоловік з ліхтарем, упав, ліхтар розбився, вогонь і побіг по сухому…

Ось чому в Сінопі, як тієї ночі спалахнули перші пожежі, мешканці не особливо й розхвилювалися – звикли до нічних заграв.

І раптом…

Раптом вогонь загоготів по всьому місту – від будинку до будинку, від вулиці до вулиці, від кварталу до кварталу.

Почулися крики, чужа мова.

Зрештою, зринуло коротке, але таке для мешканців прибережних сіл і міст Туреччини страшне слово:

– КОЗАКИ!!!

І миттєво в місті спалахнула паніка. На пощаду від козаків ніхто не сподівався (та й чи не в кожній оселі були раби із Слов'янії). Спершу мешканці кинулись було гасити пожежі та коли розібралися в чому річ, було вже не до вогню.

Хай горить, тут аби власне життя врятувати.

Ховалися хто де міг (багато все ж згоріло в палаючих будинках).

Як демони з шаблями в руках то там, то там виринали з вогню козаки. Дими, піднявшись до неба, сховали місяць. Освітлені вогнями металися люди – ті, хто ще вчора радувався, що живе в Місті коханців.

Невільники, яких так багато було в місті, відразу ж повстали, били своїх поневолювачів, вибігали на вулиці.

– Козаченьки?! Як ми вас довго чекали, визволителі наші!!!