Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

– От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти й розбивати, бо ми всім куренем за тебе, злодія, платили.

Отак він і стоїть, прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб'ють…

Четверта кара – заслання в Сибір, як і теперички в Московщині й у нас».

Прив'язували ще й до коня і пускали його у степ… Траплялося, що й на списи піднімали – особливо тяжких злочинців.

І все ж за крутий, хоч і справедливий характер Петра Сагайдачного на верховному отаманстві, у нього кілька разів відбирали булаву на козацькому колі.

«Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість», – свідчив інший сучасник.

Але ж тільки завдяки суворій дисципліні, що її неухильно і твердо запроваджував у війську Петро Кононович, козаки й здобували перемоги, бо були не тлумом босяцьким, а добре зорганізованим військом, а сам гетьман набув слави грізного й безстрашного козацького воєначальника під час знаменитих морських та сухопутних походів на османські володіння та Кримське ханство. Уже тоді Сагайдачний був в ореолі слави, що її козаки вважали прямо містичною, щиро вірячи, що гетьман їхній і над нечистою силою владен і чудеса здатен творити. Таким він і був у році 1614-му, коли готував, а тоді й провів свій легендарний похід до Сінопа. На той час Османська імперія – як і Кримське ханство, – ще не зазнавали од козаків таких спустошливих набігів, ніхто їй не завдавав таких тяжких потрясінь, як ті, що їх почали завдавати козаки на чолі з Сагайдачним. Для османів козацький гетьман був як Божа кара, як меч Божий, що вражав їх грізною блискавкою.

Та й у Європі до того ніхто не знав такого гетьмана, як Сагайдачний, що його сьогодні можна по праву назвати першим українським адміралом.

На той час у козаків був невезучий період, адже ще не так давно, у 1596 році вони разом з гетьманом Лободою та Наливайком були жорстоко розбиті поляками під орудою гетьмана С. Жолкевського в урочищі Солониця під Лубнами. У ті часи між запорожцями точилася якась «міжусобка», коли на протязі лише десяти років змінилися аж п'ятнадцять козацьких гетьманів – Кремповський, Семен Скалозуб, Мітла, Тедройц, Оришківський, Самійло Кішка (правда, останній не був скинутий з кошівства, а загинув у бою), Іван Куцнович, Іван Косий, Гаврило Кутневич, Яків Бородавка…

Січ тоді потребувала справжнього гетьмана, керманича, полководця та вождя.

І він з'явився.

Благослови, отамане… турка пошукати!

Один анонімний український поет писав (між іншим, польською мовою) в поемі-панегірику, що була присвячена отаманові Івану Сірку (уривок подається в прозовому перекладі): «Земля його (козака) ліжко, зелена трава – матрац, сідло – м'яка подушка, опонча (покривало для коней, ковдра) – перина, попона – біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля – за дзеркало, панцир – за плащ, плетений шолом – за шапку, тятива – за пояс… пригорща – за чарку, джерельна й річкова вода – за аліканте й вино, болотяна вода – щоб вуса добре росли, роса – щоб серце охолоджувати, сухар – за пряник, толокно – за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода – за десерти…»

Такий він був – віками й віками – український козак, запорожець-січовик. (Варто додати, що вірною подругою йому була шабля, а побратимом – кінь.) Таким козаком усі роки свого лицарства і був Петро Сагайдачний. Але так уже повелося серед низового січового товариства, так уже узвичаїлось-утрадиційнилось і стало неписаним законом: справжнім козаком на людославній Січі ставав лише той братчик, який побував у морському поході. Це вже був усім козакам козак! А коли такий добрий молодець не одну весну і не одне літо борознив на чайці морські простори, доходив не лише до Кафи в Криму, а й до самого Стамбула на тім боці моря, до Босфорської протоки чи Золотого Рогу, а вигулькнувши там, завдавав клопоту туркам, звільняючи християнських бранців з полону, такий козак неодмінно ставав старшиною – навіть за молодих своїх літ. Бо такий козак, казали, хоч і молодий, а ранній, бо знає і тямить як старий, тож самому чортові брат!

До весни 1614 року морський козак Петро Сагайдачний, ще не маючи сивої голови, уже належав до козацької старшини. Спершу, як водиться, без посади, будучи у званні похідного полковника. А така старшина зазвичай перебувала в резерві для очолювання загонів (партій) під час походів та бойових дій і звалася наказною.

Їй наказували старіш – кошовий та генеральна старшина, чи й козаки, яких вибирали отаманствувати під час походу, і наказна старшина отаманствувала.

У заздалегідь визначений день після служби в церкві та обіду запорожці починали сходитися на січовий майдан, усідалися просто на землю кружка… Лунав постріл з гармати, довбиш починав бити в литаври, закликаючи до тиші й препильної уваги. На майдан з клейнодами в руках – символи влади, – виходила військова старшина. Ставили сирно, столик, що його накривали перським килимком.

– Сагайдачного!!! – звично вигукнули на козацькій раді по весні 1614 року, як постала потреба вибрати морського отамана – затівався похід за море синє. – Петра Конашевича вибираймо! Кращого поводиря для чайок годі й шукати!

Спершу прокричали «Сагайдачного!» кілька горлянок, потім і всі братчики, і вся рада схвально загуділи, заклекотіли й пристали до тих крикунів одностайно.

– Конашевича морським отаманом!!!