Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

поміж добрими молодцями…

Сагайдачний повчиться в гетьмана щось з рік, наступного, 1602 року легендарний гетьман таки зустрінеться з тією, що з косою – загине під час спільного походу козаків і польських військ на Лівонську війну.

Учителів Сагайдачний на Січі мав добрих – як тоді казали задних. Та й сам був не промах, навчителям своїм рівня. З його біографії можна прочитати, що він, прибувши на Січ нікому невідомим, швидко став популярним, одним з кращих серед січових братчиків, які й самі були з вусами!

До всього додалися й неабиякі організаційні здібності Сагайдачного. (І де він їх устиг набратися? Від природи таким вдався?) Вольовий, часом аж жорстокий. З перших походів проявив він безстрашну звагу в боях, всюди і завжди ведучи перед, тож досить швидко робив, як би ми сьогодні сказали, успішну кар'єру, піднімаючись в січовій ієрархії все вище і вище. Недовго побув писарем – освіту ж бо мав добру, – але відчув: це – не його. Ждав бою, багнув мати в руках не гусяче перо, а шаблю й коня вороного.

Якийсь час походив у простих козаках, показав себе добрим лицарем. А після походу на Варну став ще й морським отаманом. Згодом козак Сагайдачний стає осавулом, потім почав обиратися наказним полковником. Ще пізніше пробився і до найвищого керівництва Січі – став військовим обозним, який відав артилерією та її фортифікаційними спорудами. Військова старшина на Січі – це вже найвищий ступінь, адже саме з них, з військових старшин, козаки вибирали собі гетьмана. У ті часи викричати на гетьмана козаки могли кого завгодно. Правда, з перевірених, достойних на таку посаду. А таких на Січі ніколи не бракувало. Правда, часом – траплялося й таке – і недостойних. Власне, нездатних. Як колись викричали на кошівство Бородавку – у якого потім і відібрали булаву – за бездарність. Як прокричали козаки кого на гетьмана, так тим же криком могли в будь-який день і скинути з гетьманства – якщо розчаровувалися у своєму обранцеві. Та й гетьмана часто козаки обирали на якийсь недовгий час – до певної ситуації. Наприклад, на час лише походу.

До всього ж гетьманом часто називали не лише виконавця найвищої військової і судової влади на Січі, а й ватажків окремих загонів. (Іноді такі ватажки самі себе називали гетьманом і таких самозванців у ті часи було чимало.)

Варто додати, що крім терміну гетьман на Січі вживався і рівнозначний йому «кошовий отаман». (Первісне значення терміну кіш – літнє житло кочівників, кибитка. Пізніше – місце розташування під час тимчасових робіт, табір, стан. У Київській Русі й на Україні – військовий табір, обоз. Ще пізніше – місце перебування запорозьких козаків, Запорозька Січ.)

Але вже з часів визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. титул гетьмана на Україні XVI—XVII ст. належав воєначальнику козацького війська, пізніше – правителю України. До середини XVII ст. влада гетьмана поширювалася лише на Запоріжжя, згодом – закріпилася за правителем основної частини визволених земель України, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана.

Якщо ж влада кошового отамана не визнавалася частиною козаків чи урядом Речі Посполитої (таке траплялося), то він тоді титулувався старшим: «Старший на той час у Війську Запорозькому».

Але в часи Сагайдачного і до Богдана Хмельницького старший на Січі називався гетьманом. Петро Кононович у своєму верховенстві біля керма Кошу був крутим і владним.

«…він був суворим у справі придушення козацьких своєвільників, – писав Я. Собеський, – нерідко навіть не задумуючись карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його, і за це неодноразово він волею більшості ледве не був позбавлений керівництва Запорозьким Військом».

А був крутим тому, що намагався перетворити козацьке військо на регулярне воїнське формування. Коли його вибрали гетьманом, він одразу ж взявся за реформу війська, остерігаючись, аби вільне козацтво не перетворилося на зграї розбійників.

В одному з указів тих часів він писав:

«Ремісників, купців, бургомістрів, шинкарів, бакалійників і всіх тих, хто пристає до нашого війська, хай то будуть міщани чи сільські мешканці, ми більше не станемо вважати козаками».

Тоді ж був складений реєстр запорожців і почали створюватися регулярні полки. Гетьман забезпечив всіх сучасною – на той час – зброєю, кожному дав змінного коня, майже щодня влаштовувалися навчання. Дисципліну підтримував жорстоку – козаки на той час відвикли від порядку. Кара за непослух теж була жорстока, але з цим козакам довелося змиритися, якщо вони хотіли залишатися козаками, а не збіговиськом людей, готових до легкої наживи.

«Він був суворий, – згадують його сподвижники. – Припиняв козацьке свавілля і часто навіть проливав кров запорожців в ім'я цього».

А все тому, що йому потрібні були воїни, захисники вітчизни, а не набрід гуляк і різних волоцюг.

Більшість козаків розуміли і сприймали суворі заходи гетьмана щодо збереження дисципліни й порядку. Сувора кара була здавна в традиціях Січі. За грабунки і смертовбивство незмінно карали смертю. Найголовніших кар на Січі у всі часи було чотири. Перша – шибениця (вони стояли у кожній паланці, на перехрестях і на великих шляхах). У козацьких переказах розповідається, що «осудженого було підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце й шмагонуть коня нагайкою, то він і вискочить, а осуджений і повисне. Вішали й догори ногами, і за ребро гаком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються, в приклад і на страх іншим, і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.

Друга кара – гостра паля, дерев'яний стовп, заввишки два сажні, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки. То осудженого на той спис настромлять так, що він виткнеться йому аж у потилицю, на пів-аршина вище голови; і сидить той труп на списі доти, поки викорениться, як та в'ялена риба, – так що як повіє вітер, то кістки крутяться й торготять, наче той млинок, поки не попадають на землю.

Третя кара – киї запорозькі, паліччя не дуже довге, неначе бичі для ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля нього в кінвах усяких потрав: трунків, горілки, меду, пива, браги і принесуть кілька оберемків київ, та й покладуть біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покуштувати й київ. Хто не йде – вип'є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює: