Розділ «Ордер на любов Роман»

Буду твоя…

Уранці ногайці спустили в яму драбину, бранці вибралися, їм одразу ж пов'язали руки.

Татари були зібрані по-похідному, в кожного за плечима висить лук, сагайдаки повні стріл, криві шаблі при боці теліпаються. Тарас оглянувся – обшарпаний аул мав непривабливий вигляд. Гола глиняна рівнина, облуплені мазанки, кибитки і де-де між ними курені. Лише в центрі аулу стояла біла юрта. Ногайки, вздрівши верхівців, хутчій накидали на голови чадру і розбігалися по саклях та кибитках. Голопуза дітлашня кидала грудки в полоняників і щось вигукувала. Бекали вівці, мекали кози. Усюди нечистоти і – жодного деревця. Що ногайські чоловіки, що жінки – усі здавалися на одне лице – низькорослі, розкарячкуваті, лиця жовтуваті, носи пласкі. Замість вусів та борід у чоловіків – по кілька скручених волосин. Тарас зітхнув і опустив голову.

Та ось заскрипіли колеса, двоє буйволів притягли гарбу, на якій була дерев'яна кибитка, розмальована різними фарбами. Серед ошарпаного аулу й таких же його мешканців вона мала привабливіший вигляд. За гарбою бігли діти й кричали: «Куй-ме!.. Куй-ме!..» Буйволи зупинилися, бранців підвели до гарби й сиром'ятними пасками поприв'язували їх до задка гарби. А діти все вистрибували й кричали: «Куй-ме!..»

– Чого вони горлопанять? – дивувався донець. – Не інакше, як ця розмальована хатка на колесах і зветься куй-ме. Тіко що нам з того…

Підбіг низькорослий карячконогий ногаєць і вишкірив зуби.

– Пожурились, козаченьки? – раптом запитав українською мовою.

– Хто ви, дядьку? – стрепенувся Тарас.

– Я не… дадко, я – товмач ходжі Бек-Болата, – з погордою відповів ногаєць. – А прийшов, щоб вас трохи… е-е… розвеселити. Перед вами далян-дорога. Слухайте, козаченьки. Свята людина всіх ногаїв ходжа Бек-Болат дарує Оксану найясніший хан Крима Селямет-Гірей… Оця… е-е… їзда на колесах, – показав на розцяцьковану гарбу, – до якої вас… прив'язати, зветься куй-ме. Весільна гарба. Оксану й повезуть у куй-ме до хана. А ви, як собака, будете бігти за куй-ме на прив'язі… Далеко бігти, до Перекоп і далі в Бахчисарай. А там ми вас продамо на базар…

Та ось з білої юрти вивели Оксану. Вона йшла опустивши голову.

– Оксано! – крикнув Тарас і сіпнувся на прив'язі.

Дівчина звела голову, і Тарас побачив її бліде лице без кровиночки. Вона ворухнула губами, хотіла щось сказати, але її швидко заштовхали в розцяцьковану куй-ме. На передок гарби сіли двоє погоничів, десятків зо два вершників, які мали супроводжувати той «весільний поїзд», скочили в сідла. Гарба заскрипіла, ногайці почали періщити бранців нагаями, і всі рушили. За ними бігли діти й собаки.

Невдовзі аул лишився позаду, куй-ме вибралася в степ і повернула до Азовського моря, щоб його берегом дістатися Перекопу.

Дорога була не близька, буйволи, хоч їх і лупцювали погоничі, не поспішали й куй-ме неквапливо скрипіла собі й скрипіла. Вершники нетерпляче гарцювали навколо гарби, періщили нагаями і буйволів, і бранців, котрі йшли на прив'язі за гарбою, але від того швидкість не збільшувалась.

Чим далі від'їздили на південь, тим пустельнішим ставав степ. Уже ні деревця, ні кущика, ні трави, крім всюдисущого полину. Солончаки, глиниста спечена земля, де-де курай. І сонце висіло карою божою над степом, немилосердно пекуче. На обріях то там, то там могили прадавніх людей. Одноманітно скрипить гарба, кричать погоничі, пирхають коні, свистять нагаї… Тарас іде, звісивши голову, іноді шпортає землю, падає, зводиться. І що з того, що Оксана поруч в розцяцькованій гарбі, йому від того не легше. Куй-ме, куй-ме… Не на таке весілля він сподівався… «От се тобі, Тарасику, рученька моя. Ой, як діждешся осені, буду твоя…»

Відчуття провини, що це він підмовив дівчину до втечі, завів її в полон-неволю, позбавляла його і решток сил. І лише одна думка в голові: як врятувати дівчину? Хоч не себе, то кохану…

Як сонце піднялося над головами, зупинилися. Ногайці повсідалися в тіні гарби перекусити, дали й полоняникам по жмені буламику – звареного в жиру пшоняного борошна та по ковтку байраму. І знову рушили, але не проїхали й версти, як негадано зупинилися: заєць перебіг дорогу. Ногайці збилися до купи, галасували, розмахуючи руками, але погоничі відмовлялися їхати. Коли заєць перебіжить дорогу – чекай лиха. Дорога тоді неодмінно закінчиться невезінням, така давня прикмета в ногаїв.

Тарас з Омельком присіли перепочити.

– Спасибі зайцю, що хоч трохи виручив, – казав Омелько блискаючи зубами. – Якби вони почастіше перебігали дорогу!

Татари все ще галасували, розбившись на дві групи: одна вимагала їхати вперед, друга впиралась на своєму – треба шукати об'їзд. Так і просперечалися півдня. Зрештою, рушили, але сонце вже покотилося до заходу, тож мусили ставати на ночівлю.