Розділ «Ордер на любов Роман»

– І дівчатам теж, – підморгнув осавул. – Навіть носа поткнути на Січ. Та гаразд, розкажеш, чого це тобі з дівчиною приспічило на Січ, а ми щось придумаємо. А свою кралечку на времня залишиш у якому-небудь зимівнику, поки справи свої на Січі будеш владнувати – скільки там того клопоту. Розказуй, як прозиваєшся і які в тебе клопоти-трапунки?

Тарас уже почав було розказувати, але тільки згадав донця, як Оксана знову заплакала.

– Дядька Омелька шкода, – розмазувала сльози по щоках. – Коли б він не пожертвував собою – не вирвалась би я з проклятої куй-ме…

Тут саме козак з дозору примчав.

– Пане осавуле! Ще двоє незваних гостей до нас скачуть, – показав пугою в сторону ногайських степів. – Хто такі – ще не розібрати, але коні під ними теж татарські.

Першим до радуту примчав на змиленому коні… донець. Омелько Пугач. Живий-живісінький і цілий-цілі-сінький!

– Здорові були козаки! – гучно вигукнув і широко посміхнувся. – Ви не ждали нас, а ми – до вас!

Тарас з Оксаною кинулися обіймати донця, ледве той зіскочив з коня, не вірячи, що він живий.

– Та – живий, живий, – усе ще посміхався Пугач. – А тому живий, що живим краще бути, як мертвим!

Другим вершником виявився ногаєць у халаті й чалмі, завеликій для нього, явно з чужої голови.

– Ба, ба, та це ж… старий знайомий! – вигукнув Тарас придивившись. – Це ти – Ломиніс, як я тебе прозвав тоді? Коли тебе біля Кальміусу спіймав, а потім на волю випустив, як із осавулом Савкою посварився.

– Моя… Ломиніс, – широко посміхався ногаєць і очі його геть сховалися у вузькі щілини. – Моя хоче бути в козаків і зватися… Ло-ми-ніс.

– То ти знайомий з Ахметом? – поспитав донець Тараса. – Він мене й виручив уночі. Коли б не цей, як ти кажеш, Ломиніс, не бачили б ви мене більше.

– Ти… моя порятував, – Ахмет ткнув пальцем на Тараса, потім собі в груди. – На воля мене відпустив. А я… твого друга.

– Тоді приставай до нас, Ахмете, будеш у нас козаком із йменням Ломиніс. Годиться?

– Приставай, – радо казав ногаєць і чорні очі його ховалися у вузькі щілини повік, а жовтувате пласке лице аж сяяло. – Моя приставай, моя будеш… будеш Ло-ми-но-осом. Моя – козак!

– Козаком вирішив стати? – розглядав осавул ногайця. – Мабуть, добре тобі жилося у твоїх мурзяк?

– Добре, добре, моя жилося в моїх мурза, – блискав Ахмет-Ломиніс білими зубами. – У мурзи – табун коня, вівця, корова, верблюда. Моя два баран та корова. У мурза кінь аргамак, сідло в сріблі-злоті, моя – маленький кошлатий коник, сідло з мідними бляшками.

У мурза – шабля, моя – лук та сокира. У мурза – шовковий халат, сап'янові чоботи-ічиги, взимку соболева шуба, моя шуба із кози, шапка з барана. Мурза пив кумис од пуза, чашка його у сріблі, моя – дерев'яна, а в ній – айран… Кисле молоко з вода. У мурзи – м'ясо, моя – просяна кашка – добре моя жила. Більше моя не хоче жити в мурза, а хоче моя в козаків, на волі.

– Щоби козаком стати, доведеться тобі, Ломиносе, добре послужити. І себе показати. Побудеш спершу рядовим сіромахою. Аби поступити в товариство, стати справжнім товаришем і козаком, доведеться тобі сім років послужити джурою. А вже як витримаєш випробування, то й приймем тебе в товариство-лицарство, у славне Військо Запорозьке низове.