Розділ «Ордер на любов Роман»

І в таборі зчинився алярмовий переполох. Омелько Пугач, крикнувши Тарасові й Оксані: «Алюром – в степ!!! Зникайте, а я затримаю їх. Вас потім наздожену!», І кинув коня прямо на голову ногайця, що висунулася з-під бурки. Кінь збивши жердини з буркою, під якою спали татари, топчучи їх і давлячи, завертівся на місці, а донець, радий, що так вдало топче своїх поневолювачів, безтямно вигукував:

– Оце вам, людолови, й буде алярм!

Кінь топтався по бурці й жердинах, десь під ними борсалися й кричали ногайці, спросонку не тямлячи, що трапилося, а донець все вигукував і вигукував:

– Оце вам… ясирники… Оце вам Крим і Бахчисарай, де ви забагли нас продати! Палкий привіт усім вашим ханам і мурзякам від Дону-батюшки!..

Останніх його слів Тарас і Оксана вже не чули, прудкі ногайські коні, що ніколи не знали втоми понесли їх у степ до золотого молодика, що саме ген-ген здіймався над краєм, де небо сходилося із землею, і у вухах їхніх, як мчали навперейми з вітром, все лунало і лунало:

– Оце вам… алярм!.. Оце вам… алярм!..

Оце вам… алярм!!

Частина п 'ята

Сторожовий бекет: з вогню та в полум'я

У ті часи південно-східні українські степи все ще здавалися безмежними (безберегими, безконечними, безосяжними, ніким не міряними, неокраїми, неохопними, несходимими, які до кінця і оком не сягнеш). Недарма ж казали (і в піснях співали), що ні кінця їм, ні краю. І все то була козацька вольниця, їхня свята Палестина, якій уже надходив край – і степам, і волі, – але його ще не бачили (не хотіли бачити), у нього, що надійде колись козацтву край, ніхто ще не вірив.

Козаки все ще селилися там, де хотіли, «пашпортів» як вольні люди не визнаючи, займали землі в першу чергу понад Дніпром – великим і привільним, – Південним Бугом та їхніми притоками, особливо ж понад Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою.

Але волю треба було не лише боронити, а й повсякчас пильно стерегти, а тому залогові козаки із Січі постійно несли прикордонну службу – слідкували за сусідами своїми й попереджали про їхню з'яву на теренах козацтва не лише Січ, а й населення міст і сіл України. Для цього не тільки по кордонах вольностей козацьких, а й по всій території стояли добре укріплені й убезпечені сторожові форпости з постами охоронних залог. Починаючи від Дніпра у всіх напрямах, а особливо на південь, на захід і на схід були зведені й добре облаштовані сторожові бекети із залогами, що їх звали бекетовими. А надто багато їх було на пограниччі з татарами, котрі постійно ходили за ясиром в Україну.

Для цього й облаштовували бекети з радугами (редутами), що їх виставляли наперед. А ще бекетами, або шкетами у козаків звалися й рухомі прикордонні роз'їзди уздовж південних та східних кордонів їхніх вольностей. Там Січ постійно тримала особливі загони, які вдень і вночі прочісуючи прикордоння, препильно «пасли» татарські аули, самі залишаючись невидимими, спостерігали за рухом чужих загонів, аби негайно сповістити своїх, якщо людолови вирушать у похід. У двадцяти найбільших бекетах козаки тримали чи не до чотирьох тисяч бекетових, серед яких крім піших і кінних козаків неодмінно були й старшини – осавул, полковник та інші службовці.

Вони жили на прикордонні в землянках та очеретяних куренях чи глиняних мазанках, критих очеретом або шалівкою. Прикордонною службою на Січі відав військовий осавул, який належав до вищої військової старшини Запорозької Січі, відповідав за охорону зимівників та шляхів по Дніпру й по суші, заодно проводив слідство, слідкував за виконанням судових вироків тощо. Йому допомагали полковники та полкова старшина.

Спостережними пунктами козакам слугували узвишшя, а здебільшого могили – їх багато позалишалося в степах від минулих народів, чиї орди віками кочували від Дніпра й до моря. Якщо десь не знаходилося давніх могил, козаки для своїх дозорів насипали такі нарочито і нарікали їх «робленими могилами» (їх зводили особливі загони, звані могильними). На таку могилу витягували легку гармату й маскували її в заглибині, біля неї невідлучно знаходилися дозорці, прискіпливо пасучи зіркими очима видноколи – чи не літає де раптом, не кружляє над якимось місцем вороння та інше потривожене птаство степове, чи де бува не хилиться в різні боки висока степова трава? Коли птаство-вороння ні з того ні з сього здіймається над степом і кружляє безладно, коли трава починала хилитатися не за вітром, як їй і годилося, а в різні боки, це віщувало одне: у степу, ховаючись у високих травах, пересуваються татари – бо хто б іще? Свої ховатися не будуть. Ось тоді бекетові стріляли з гармати і хутчій підпалювали фігуру…

Того полудня на вершечку «робленої» могили на південному прикордонні Самарської паланки чатував один козак (і всі здалеку бачили, що то – свій). Він і запримітив як раптом в однім місці піднялося птаство й закружляло в безладі, а трава всупереч вітрові захилиталася в різні боки. Ще по якомусь часі загледіли й двох верхівців. Вихопившись з високих трав, вони мчали видолинком – коні під ними були татарські, це бекетові відразу ж визначили – маленькі, низькорослі, – а ось хто був на них – здалеку й не розбереш. Але обидва попригиналися до шиї коней, несуться чи не вскач, тож явно були стривожені, наче втікали від погоні. Бекетовий осавул вирішив поки що не зчиняти тривоги (та й вершників усього лише двоє), а послати наперед розвідку, влаштувати засідку й схопити верхівців – хто вони й куди з ногайської сторони прямують? І чого несуться як оглашенні? Чи здорово перелякані, а це на козаків мовби й не схоже. Хіба що молоді та недосвідчені і, звісно, не загартовані, не звичні до неспокійного пограниччя. І на татарську розвідку щось не схоже. Мо' втікачі? Ймовірно, але зайва обережність ще нікому не шкодила і не була зайвою в тих краях.

– Підстережіть їх біля яру і – коней за вузду: стійте, хто такі? – велів осавул козакам.

Лише ополудні, в середині довгого дня, як сонце підбилося в зеніті й стало над їхніми головами, уже на запорозькій стороні наткнулися втікачі на козацький роз'їзд і, здавалося, що аж тоді вони вперше – за півночі й півдня гуцикання в сідлах, особливо дісталося Оксані, не звичній до верхової їзди, – вперше перевели подихи і тільки тоді відчули себе в безпеці. Принаймні, відносній, повної безпеки на прикордонні, де постійно нишпорили ординці й раз по раз із християнським людом траплялися біди й непереливки, ніколи не було. Завжди доводилося тримати коня і зброю напохваті, бути обережним – вуха сторч, дивись в оба! – інакше не зчуєшся, коли тебе й поженуть, прив'язаного до жердини, у Крим, в бусурманську неволю, з якої рідко кому вдавалося вирватися. Але місцевий люд, не кажучи вже про козаків, звик до такого стану і вважав його ледь чи не нормою, адже попри все, це було краще, аніж панщина на Україні, бо тут ти вільний і сам собі пан і господар. А щодо того, що вороги поруч, то з цим – діватися нікуди – доводилося миритися – за волю треба дорого платити. І платили. Але ж і стояли за неї горою, на смерть, не випускаючи зброї з рук, не занепадаючи духом.

Півночі й півдня, такі довгі, наче сто ночей і сто днів, Тарас з Оксаною не злазили з коней і коням не давали передиху, навіть збавити біг. І все одно їм здавалося, що погоня ось-ось їх наздожене, бо ж Омелько Пугач – хай здоровим буде, якщо ще живий, якщо ні – земля йому пухом! – не в змозі буде довго затримувати ногайців. Упоравшись з ним – скільки там для цього треба часу? – степовики відразу ж кинуться в погоню, а верхівці вони відмінні. Чим і небезпечні. Потім, як усе закінчиться, Тарас зізнається, що таки боявся, але не за себе – він уже звик до небезпек, – за Оксану, перед якою відчував велику провину, що підмовив її до втечі з отчої хати – мабуть, так воно й було насправді. Та і яким би він був козаком і парубком, якби не зумів уберегти дівчину, що йому довірилась, як би людям в очі після того дивився!

Залишивши пустельний край Джамбуйлуцької орди, втікачі, піднімаючись усе вгору і вгору від моря Азова, на запорозькім прикордонні, де землі січового товариства збігалися з кочовищем ногайців, і натрапили на один із сторожових бекетів, що їх козаки тримали «в різних місцях, придатних для остереження» – як казали.