Розділ «Ордер на любов Роман»

За увесь день Тарас так жодного разу й не побачив Оксану і чекав, що хоч увечері її випустять з куй-ме.

– Ля Іль Алла Ле Мухамет ресюль лаг! – затягнули ногайці і з вечірніми молитвами сонце сховалося за обрій. У степу швидко настала ніч, в огромі небесного шатра густо висипали яскраві волохаті зорі. Звідкілясь – чи не від берегів Азовського моря – повіяв вітерець із солоним присмаком.

– Зовсім кепсько, якщо море близько, – бідкався Омелько. – Як опинимося по той бік Перекопу – все. Тоді вже надії на порятунок не буде.

Тарас уже заковиз у сні-дрімоті і спав чи не спав, а коли лупнув – його наче хто штовхнув під бік, – над ним була темна-претемна ніч. Багаття, біля якого вони лежали із зв'язаними руками, ледь тліло. Неподалік згорбившись, сидів вартівник – голова йому впала на груди, бараняча кучма насунулась на самі очі… Вартівник мирно посвистував носом, час од часу переходячи на хропіння. Решта ногайців спали під похідним наметом, що його спорудили із кількох встромлених у землю жердин і накинутої на них бурки. Коні були поприв'язувані до гарби і не розсідлані. Гм… Обережні ногайці навіть у своїх краях почуваються не зовсім упевнено. У таборі було тихо, тільки зрідка пирхали коні та потріскували й сичали в багатті головешки. Тарас випростав зомлілу ногу й легенько торкнув нею донця.

– Не сплю, – озвався той, не повертаючи голови. – Кажись пора… Бодай спробувати. Бо як опинимося за Перекопом – каюк! Ось тільки притичина – як розв'язати зв'язані руки, га?

Тарас спробував поворушити руками – де там! Скрутили наміцно, самому не розв'язатися. Поглянув на донця, але чим він міг зарадити, як у самого руки зв'язані. Невідривно дивився в тліюче багаття і про щось кріпко думав. Вартівник усе так же завзято висвистував носом. По зірках можна було визначити, що вже почалася друга половина ночі – Віз опустився до горизонту, виходить, ось-ось ранок. Часу – в обріз. Але чому б і не спробувати? Ногайці сплять, сон перед ранком міцний. Це добре, і коні осідлані. Це теж на руку. Тільки б… тільки б руки звільнити… Та ось донець ліг грудьми на землю, підповз ближче до багаття з розкритим ротом, як ніби хотів ковтати вогонь. Тарас здивовано на нього подивився і все збагнув без слів. Перевернувся на спину, простягнув ногу і почав нею вигрібати з багаття головешку. Ще мить і донець схопив її зубами за вже згаслий край.

Тарас підсунувся до нього, перевернувся на груди, підставляючи Омельку спину і зв'язані руки. Донець ліг, тримаючи в зубах недогоріле тліюче поліно, протилежним краєм, що пашів жаром, притулив до вірьовки, що нею були скручені Тарасові руки. Хлопець відчув як затріщала від жару вірьовка… Лопались її волокна. Жар пік йому руки, але він терпів, лише пробурмотів, що йому «трохи жаркувато». Тримаючи в зубах головешку, теж терплячи жар, що пік йому лице (чути було, як шкварчала його борода), Омелько все палив і палив вірьовку, аж доки вона не тріснула… Тарас надсилу розвів затерплі, обсмалені руки, поворушив пальцями, чекаючи, доки вони оживуть і в них зануртує кров, а тоді розв'язав донця і ось вони вже обоє мають вільні руки. Це вже щось…

Якусь мить лежали, прислухаючись до звуків табору. Вартівник безпечно спав, опустивши голову на груди, бараняча кучма все ще закривала йому лице. На поясі в нього висів кинджал у піхвах. Тарас з Омельком звелися, зробили по два кроки… Далі все відбулося блискавично. Тарас, навалившись на вартівника, перекинув його на спину і його ж шапкою затис йому рота, а Омелько, висмикнувши в нього з піхов кинджал, наніс у груди удар. Вартівник сіпнувся, глухо захрипів і затих… Омелько зняв з убитого лук та сагайдак зі стрілами, закинув їх собі за спину і з кинджалом в руці хижим звіром стрибнув до гарби. На передку, притиснувшись спиною до дверцят, спав погонич.

Донець штрикнув його під ребра кинджалом і погонич не встиг і проснутися, як уже був мертвим.

Тарас натиснув дверці, що легко піддалися.

– Оксано… – шепнув, просовуючи голову в пітьму кибитки. – Це я… Швидше залишай цю осоружну куй-ме… Може й нам доля посміхнеться.

Підхопив дівчину на руки й опустив її на землю.

– Тсс!!! Дасть Бог зараз врятуємось…

Омелько тим часом метнувшись до коней, заходився перерізувати повіддя, якими вони були поприв'язувані до гарби.

– На трьох сідаємо, а решту по степу розпужаємо, аби погоня забарилася, доки збиратимуть коней…

Тарас підсадив Оксану в сідло ближнього коня, що неспокійно почав пирхати, тицьнув їй в руки повіддя, сам вихопився в сідло другого коня, Омелько осідлав третього.

– Ну… з Богом. Як поталанить – спасемося!

Зненацька в цю мить з-під бурки, накинутої на встромлені у землю і зв'язані вгорі жердини, виткнулась голова ногайця. Спросонку, ще нічого не збагнувши, але відчувши, що щось не так, ногаєць заверещав низьким жіночим голосом схожим на альт:

– Алярм!!!

Алярм!!! (Тривога!)