Розділ «Ордер на любов Роман»

Товмач знову кланяється, хапає за руку Оксану й виводить. Неподалік юрти стоїть кибитка, у неї й запихають полонянку. Двоє ногаїв сідають біля кибитки на варту й заходжуються знічев'я шукати в себе паразитів.

Лишившись сама, Оксана роззирається – у кибитці порожньо. Лише простелена циновка, плетена з очерету і все. По хвилі зайшла ногайка, стара сива жінка в сукняній шапочці, котра була обшита хутром видри, у жовтому квітчастому платті, що висіло на ній, як на тичці. На руках у неї браслети, у вухах кульчики. Колись біле, а тепер брудне й вицвіле покривало спадало в неї по спині аж до п'ят. Вона принесла глиняну чашку, буркнула:

– Айран! – потім поклала на циновку щось схоже на хліб, знову буркнула: – Чурек!

І вийшла. За довгий день в Оксани й ріски не було в роті, тож випила той айран – кисле несмачне молоко, – й у відчаї впала на циновку… Що тепер буде? Сама себе питала й не знаходила відповіді.

«Тарасе, Тарасику мій, – шепотіла. – Може, це Божа кара мені за те, що я пішла проти волі отця свого? Кинула його… Га, Тарасику, може, це кара за моє кохання до тебе?..»

Згадувала батьків хутір на березі тихоплинного Кальміусу… Ледь заплющила очі, як перед внутрішнім зором заплескав хвилями рідний Кальміус, зазеленіли смарагдові верби, у липовій пущі гули бджоли і в узбережжі невгамовно шушукався очерет… І на душі дівчини від того видива стало трохи легше, наче рідний край послав їй утіху. І вчувалося, як у вербах голосисто кують зозулі, і дівчині здалося, що то вони їй пророчать довгі та щасні літа…

На ніч Тараса й Омелька, за відсутністю в умовах кочового життя якого-небудь острогу чи темниці, ногайці повкидали до глибокої ями, викопаної в глинистому ґрунті, вогкої і брудної. З ями видно було шмат вечірнього неба та яскраву зірочку вгорі. Вона єдиною надією зазирала в яму до полоняників.

– Це щось як холодна у них, земляна хурдига, – роззирнувся Омелько Пугач. – Майже… каземат. Майже каталажка. Чи й гауптвахта. І зорі над головою. А що ще арештантові треба? Тюрма, як кажуть, не дурна, без людей не буває. Посидимо та й подумаємо. Ніч попереду не довга, але маємо щось вимізкувати в цій хурдигарні рятівне. Не вік же нам гибіти в татарській неволі. Розвелося в степах стільки людоловів, що бідній людині хоч із світу білого щезай. Нумо, давай думати, як нам із цієї фурдиги вибратися.

– Без Оксани мені й воля не потрібна.

– Як самі виберемося, Оксану визволимо.

Над ямою з'явилася бараняча шапка й на голови полоняників полетіли тонкі, сухі коржі з проса, і бараняча шапка зникла.

– Це у них щось, як казенний харч, – донець позбирав ті коржі, розділив порівну, простягнув половину Тарасові.

– Давай, парубче, поки що вечеряти. Годі журитися, хай коні журяться, у них, кажуть, голови великі. А нам треба дбати про власну потугу. Вона ще пригодиться в дорозі, силонька-змога, як нас у Крим гнатимуть. А дорогою все може статися.

Пшоняні коржі були прісні, тверді, як суха перепечена земля та ще й з остюками. Бранці з трудом їх жували.

– Не вішай носа, козаче, – давлячись сухим коржем, напучував донець Тараса, бачачи, що той і геть занепав духом. – Безвір'я – гірше неволі. Опустив руки – хана! Треба цуприкуватися. Доки вірьовка добре зсукана, вона й пару бичків потягне. Знаю з власного житія. Я вже стріляний горобець. Дядько гартований, цупкорукий. І пороху нанюхався, і смерті у вічі не раз і не двічі дивився. Трудно витримати погляд тієї, що з косою, але, що вдієш, треба. Коли я обамбурив отамана по голові… я тоді козаків закликав права свої відстоювати, а він на переп'ят став, і мене схопили й до холодної запроторили – духом не впав. Сидів у вогкому льосі в багні з мокрицями. Зо три дні мене тримали на самій лише воді, а тоді й воду перестали давати. Я мокрі стіни облизував. Хіба ж так їх вилизував! Виживу, думаю, наперекір усьому! Гаддя жертиму, а виживу. У льох вечорами падали жаби, я стегенця у них виривав і давився ними. Жаби падають у льох, а я їх глитаю. До ранку з них тільки шкурки залишалися та нутрощі з головками. Усе інше я – гам-гам. І чорта з'їм, думаю, аби сили зберегти. Ге-ге, думаю, я ще вдержу ведмедя за вухо! Через тиждень рада отаманів мене судила. Дивувалися, що я сім днів не хавав, а нічого, тримаюся. Ще й зуби вишкіряю… Стожильний, кажуть. А я про жаб, що їх ночами лопав, мовчу. Бо пересадять у таку фурдигу, куди й жаби не падатимуть… Отож… Засудили мене до кари на горло. Вішати зібралися вранці. На виду у всіх станичників, щоби всім у помну було, як на багатія та владу руку піднімати. Перед казною перевели мене в сарай, що біля базару. Я старанно вдавав, що й духом занепав, не те, що силою. Кабиць мені! Укинули мене в сарай, одного козака на варті біля дверей поставили. Навіть зв'язувати мене не стали. Уже й так готовий, кажуть. Доходяга. А як обляглася станиця, давай я шкребти стіну. Шкребу, шкребу, скоро пальці до кісток пообдираю, а нічого. Закам'яніла глина, зубами її не вгризеш. Став я обмацувати долівку, солом'яну потерть перебираю, різне хамло. І знайшов отакунький шматочок скла. Скляночку маліпусіньку. І що б ти думав? Тим шматочком я в стіні дірку прошкріб. З кулак завбільшки. А як удихнув нічного повітря, а воно зі степу, вольне, полином прогіркле, то так волі забаг, що де в мене й сила взялася. По шматочку, по камінчику вишкріб діромаху… А вартівник спав собі. Виліз я та через базар до річки в комиші подався. А потім три дні до Кальміусу втікав. Гналися за мною, як хорти за зайцем. Одного разу трохи було не вгепали, добре, що куля в плече влучила… А я все одно біжу. Бо жити дюже хотів. По дорозі надибав вужаку, грівся, бідолаха, на сонечку.

Схопив його, голову йому відкрутив, а його, смокчучи, дорогою на бігу зжер… Бо волі дюже баг… І тепер хочу жити. І тепер волі хочу. Ще й іншим надумав я волю принести, гнаним та нужденним. І доб'юся свого. Я живучий, мене ні зашморг, ні куля, ні вода, ні сама кістлява з косою не бере. І не візьме. Доки я сам не здамся. А я ніколи не здаюся – такий уже вдався. Не сидиться мені в хаті біля жінки – усе кудись тягне. На коня і в світ широкий. А неправди в ньому! Ось тому й мулько в мене на душі. Та й думаю: якщо не я, то хто козаків згуртує? Хто проти олжі виступить?

Скільки вони ще просиділи, Тарас не пам'ятав. Ногайський аул уже влігся, було тихо і глухо.

– Нумо, хлопче, ставай мені на плечі, – раптом озвався донець (до того здавалося, що він сидячи, спав), – та спробуй дістатися краю ями. А виберешся, мені руку подаси…

Омелько встав, уперся руками в стіну ями, широко розставив ноги, Тарас виліз йому на плечі, донець вирівнявся і Тарас трохи не дістався краю ями.

– Витягуйся, – шепотів унизу донець, – на голову мені ставай і вужакою тягнися вгору…