Розділ «Ордер на любов Роман»

– Я – Оксана. Так мене звати. А родом я не з улусу, а з паланки Кальміуської.

– Кальміус… Кальміус, – повторили присутні діди.

– Хто твій ата? – запитав той, хто знав українську мову. – По вашому… е-е… батько. Отець. Твій батько – ваш мурза?

– Мій батько не мурза, а – паланковий осавул.

– Осавул… Осавул, – загомоніли діди.

Оглядаючи (наче приязно) Оксану, той, у білій чалмі, цмокнув язиком і вигукнув майже захоплено:

– О, пападіє!..

Усі діди в один голос схвально повторили:

– Пападіє!.. Пападіє!..

Товмач переклав:

– Ти – гарна, як ромашка степова. Ти є – ромашка… По-нашому – пападіє.

– О, пападіє, пападіє! – вигукували діди, оглядаючи бранку очима, повними старечого блиску.

– Я зворушена, – почала Оксана не то щиро, не то з іронією, – що ногайці схопили мене з Тарасом і дядьком Омельком, скрутили руки, пригнали до вашого аулу, аби сказати мені, що я – ромашка. По-вашому пападіє, – і сльози бризнули з її очей.

– О, ні, ні, не треба плакать, пападіє, – вигукнув товмач. – Ми тебе вже любимо. Дуже любимо.

– То відпустіть мене, не гоже людей хапати.

– Як тебе відпустити, коли ти вже наша? – здивувався і, здається, щиро, товмач. – Ми тебе спіймали, і тепер ти наша. Коли ваші люди спіймають зайця, то заєць стає малиітом у чи не так?

– Так, – погодилась дівчина. – Але ж я…

– Ми тебе теж спіймали і тому ти тепер наша!

– Але ж я не заєць.

– Так, ти не заєць, ти – пападіє. І віднині наша. Ти знаходишся в юрті ходжі Бек-Болата, святої людини всіх ногайців. Він переконався, що ти справді є красуня і ощасливила його своєю присутністю – от!.. Тобі пощастило, Оксана, яка пападіє, лицезріти самого ходжу Бек-Болата, найсвятішу…