Розділ «Ордер на любов Роман»

– Не до тебе мені, як той трапунок із сватами лучився. Чи й переживу ганьбу таку.

– Удвох легше переживати, Савко.

– Але ж ти проста селянка, – Савка важко зітхає. – Проста-простісінька… Як пліточка. Як линочок. Коли б ти із знатного стану була, то й одружився б з тобою, а так – не можу… Хоч ти, перепелиця-молодиця, й подобаєшся мені. Але… простого роду.

– Та хіба ж тільки із знатними живуть? Із жінкою, Савко. Чим вона здобніша, тим краще чоловікові з нею живеться.

– Воно то й так-такечки, – ніби погоджується осавул. – Спокуслива ти і здобна, а тіко – проста…

– Знову заспівав своєї! Ну, проста! Простісінька! А кращої мене ти й серед можних не знайдеш.

– А ти пригадай, може у твоєму роду які полковники були, га?

– Господь з тобою! Які полковники? Із селян я.

– Ото ж бо й воно, – зітхає Савка. – А що з простої візьмеш?.. Хоча, стривай. Може, хоч якийсь там підстаршина у твоєму роду був? Чи є? Га?

Соломія винувато кліпає.

– Немає ні старшин, ні підстарший. Усе прості люде… Батько чабаном був, а брат в козаки подався та десь і поліг. Чи у світі завіявся.

– А раптом твій брат та при самому… самому кошовому служить, га? – з превеликою надією доскіпується осавул.

– Не знаю, бо вже літ з десять, як не бачила його і не чула про Василька…

– Про якого це… Ва-василька? – так і кидається до неї Савка. – Ти що? Любчика-голубчика собі назнала?

– Господь з тобою, Савко. Василь – це брат мій, який у козаки подався і щез. А при кому він служить – хіба я знаю. Якщо він ще живий. Може й при кошовому, а може…

– Може, може! – Савка рукою махає. – Нікудишній у тебе рід, Соломіє! Бідняцький! А в пісні знаєш, як співається? – І доволі гарним ще голосом затягує:

Ой коли б ти, дівчинонько,

Повів добатенька!

Взяв би тебе за рученьку,

Повів до батенька!