Розділ «Ордер на любов Роман»

Але тут Савці враз і заціпило, як згадав, що далі в тій пісні співається, що він її зопалу почав.

Ой коли б я, козаченьку,

Трошки богатенька,

Наплювала б я на тебе

Й на твого батенька!

А згадавши, прикусив язика і, боячись аби далі сама Соломія не проспівала (а вона, голосиста, язиката!), замахав руками:

– Ну, йди вже, йди!.. Чогось мені ниньки не до співів!

Соломія, плачучи, вибігає…

А вночі Савці несподівано дочка приснилася. Нібито в болоті загрузла по саму шию і благає його порятувати. А драгва навколо неї булькає, булькає. Савка бігає берегом, а дочка на очах на дно йде. Закричав Савка й проснувся.

– Ти… чого? – озивається сонна Соломія. О, виявляється біля нього Соломія. Уночі, як заснув, прокралася й лисицею до нього під ковдру – шмиг. – Приснилося щось лихе?

– Коли б Оксана до ногаїв з Тарасом не потрапила, – зітхнув і повагавшись (усе ж ключниця простого-простісінького роду), пригорнув до себе покірну, теплу і таку м'яку молодичку. Простого роду-народу, а яка… зваба! І в кого вона така вдалася? Мед-молодиця! З такою б тільки жити. З такою й темні ночі яснішими сонячного дня здаються. Правду вона каже: вік людський короткий. Не встигнеш і нажитися, і налюбитися, як уже й усе… Пора з ярмарку збиратися. То чого задарма такі ночі втрачати?

І Савка, опинившись в п'янких та жарких обіймах молодиці, мліє й тихо стогне від повноти щастя, забувши про все на світі… Справді, що чоловікові в цьому непевному, тривожному світі залишається, як насолоджуватися любовію… То й люби, люби, люби, покіль любиться.

Оксану завели до великої небідної юрти, у якій, схрестивши під собою ноги, на подушках сидів старий, поважного вигляду ногаєць у білій чалмі з ріденькою борідкою клинцем, у багатому халаті, на поясі якого висів оздоблений сріблом кинджал. Обіч нього ліворуч і праворуч, але вже не на подушках, а просто на кошмі, якою була вистелена юрта, сиділи кілька поважних бритоголових ногайців, зодягнених у квітчасті халати.

Ногаєць, який увів Оксану, низько вклонився, знявши баранячу шапку, і, звертаючись до татарина в білій чалмі, щось поштиво сказав. Біла чалма схвально кивнула, ногаєць розв'язав полонянці руки, задкуючи, вийшов. Старий дід, який праворуч горбився біля білої чалми, раптом запитав бранку українською мовою:

– Не бійся, біле красуне, у юрті ходжі Бек-Болата тобі ніхто не вчинить біди. Ти маєш радіти, що сам ходжа Бек-Болат, найсвятіша людина всіх ногаїв, захотів тебе бачити і навіть розмовляти з тобою, гяурко!

– Чи не для цього мене й схопили серед степу ваші люди? – утомлено запитала полонянка, розминаючи затерплі руки. – Але для цього не треба було мені скручувати руки. Я не збиралася вам шкодити, навпаки, я сама втікала від біди.

Товмач щось довго говорив, старий у білій чалмі поважно кивав маленькою довгастою голівкою. Та ось він щось сказав. Товмач повернувся до полонянки.

– Довірся мені, дівчино з України, я колись був у полоні у ваших козаків, де й навчився вашої мови. Я хочу тобі ось що сказати: ти сподобалась найсвятішій людині всіх ногаїв.

– Я дуже рада! – гмикнула дівчина.

– О-о!.. Найсвятішій людині всіх ногаїв буде приємно це чути. Тепер скажи, хто ти така і з якого улусу?