Розділ «Акваріум»

Він йде до своєї машини. Рвонувши з місця, я зникаю в темряві.

6

Скільки офіцерів ГРУ сьогодні забезпечують тільки мене? Не знаю точно. А сьогодні у мене ще дві зустрічі. По-перше, отриманий прилад має якомога швидше опинитися за стінами радянського посольства. По-друге, я мушу віддати взяту напрокат машину і отримати свою, дипломатичну.

Через півгодини на лісовій просіці в теплому тумані зустрічаю другого секретаря радянського посольства в Берні. У нього біла машина «Пежо-504». Її ледве видно в густих кошлатих клубах туману.

Мій пакет вже упакований в щільний зелений брезентовий мішок і опечатаний двома печатками. Дипломат — підполковник ГРУ. Однак і йому не дозволено знати, хто я і що знаходиться в пакеті. Йому наказано зустріти мене, прийняти вантаж, замкнути двері зсередини і — негайно в посольство. В момент, коли пакет потрапив до дипломатичної машини, він у відносній безпеці. Лиш тільки він потрапить за кам’яні мури посольства, він буде в цілковитій безпеці.

Я зупиняю машину борт до борту, опускаю скло. У нього скло вже опущене. Приймай.

Він — великий світловолосий чоловік. Обличчя серйозне. З впертих складок біля рота без помилок скажу, що він вербує успішно. Варяг, поза всякими сумнівами. Такі вперті хлопці довго в забезпеченні не працюють. Просто сьогодні день шалений. Просто всіх сьогодні в женевській і бернській резидентурах в забезпечення кинули.

Ми не маємо права говорити, тим більше російською. Зупинився, кинув вантаж, зник. У цю коротку мить він встигає розгледіти мене. За якимись непримітними ознаками він пізнає в мені зеленого борзягу, замученого агентурним забезпеченням, який вперше скуштував варязького успіху. Він посміхається мені. Він нічого не говорить, він тільки трохи ворухнув губами. А я розумію: успіхів тобі.

І тільки червоні вогні по білому тумані, тільки посмішка його зубаста за склом. Зник.

Чекаю три хвилини. Йому зараз перевага. Він зараз з вантажем. Через дві години біля Інтер-лакена у мене ще одна зустріч: віддати цю машину, отримати свою.

7

В ту ніч мене могли бачити у Фрібурзі і в Нешателі. Світанок я зустрів в Цюріху. Головне зараз — якомога більше контактів. Мене могли бачити у величезній бібліотеці, в збройовому магазині, в пивничці, на вокзалі. Я розмовляв з чоловіками і жінками. Я розшукував фірму, яка реально існує, тільки мені зовсім не потрібна. Я рився в адресних книгах і шукав людей, які нам зовсім не цікаві. Кажуть, що лисиця також так само плутає свої сліди.

Австрійський кордон я перетнув неподалік від Брегенця пізнім вечером. Поліцейського контролю на виїзді з Швейцарії чомусь не було. А коли б і був контроль, хіба дозволено комусь оглядати мою дипломатичну машину? Проте коли б, застосувавши силу і порушивши Віденську конвенцію 1815 року, вони оглянули мій багаж, то вже нічого не знайшли б.

Те, що могло б їх зацікавити, вже в Москві на Хорошовці, в величезній будівлі, іменованій Акваріумом. Поки я плутаю сліди, особливий літак з озброєними дипломатичними кур’єрами вже давно привіз десятки щільних зелених опечатаних мішків, акуратно укладених в алюмінієві контейнери.

Австрійські поліцейські мене вітають, усміхаються. Документи? Будь ласка. Оглянути машину? Та в жодному разі! Тільки у них і наміру такого немає. Товстий добродушний дядько з пістолетом на боці козиряє: проїжджай.

Навіщо їм чіплятися до радянського дипломата, у якого таке просте, добре обличчя. Хіба він схожий на патлатих терористів, фотографії яких вивішені біля поліцейської дільниці?

Я повільно проїжджаю прикордонний шлагбаум, салютуючи їм. Я вам не ворог. Я майже друг. Ми провели масове вербування, однак серед наших агентів немає жодного громадянина Швейцарії, жодного громадянина Австрії. Ваших ми вербуємо в інших місцях. Проти Австрії мої колеги працюють з територій всіх інших країн світу. Ми ніколи не зловживаємо гостинністю.

8

Дивлюся в дзеркало і бачу сіре обличчя, заросле щетиною. Очі у цієї людини в дзеркалі червоні, запали. Вона сильно втомилася.

— Спускайся вниз, попар кісточки. Поголися. І до командира, на левову шкуру.