Розділ «Акваріум»

Найбільші помилки ми робимо після успішної зустрічі, повертаючись з неї. Ми радіємо і забуваємо про настрій агресивного переможця. Не втрачай цього настрою, поки не потрапиш за наші сталеві двері. Повторюю, головне — не план, а психологічний настрій. Ти будеш переможцем тільки до того моменту, поки сам себе відчуваєш переможцем. Коли напишеш план, я з тобою програю всі можливі варіанти. Це дуже важливо, проте пам’ятай, що є важливіші речі. Пам’ятай це. Будь переможцем! Відчувай себе переможцем. Завжди. Успіхів тобі.

4

Ліс сосновий. Просіка. Пагорби. Тихо. Товстий неповороткий джміль своєю тушею сів на лісовий дзвіночок. Гей ти, жирний, квітку поламаєш! Джміль мені щось образливе прогудів, та сперечатися не став, а дзвіночок вдячно головкою кивнув.

Один я в лісі. Машина у мене стара, побита вся, на прокат кимось для мене взята. Час повільно тягнеться. Двадцять сім хвилин до зустрічі.

За паспортом я — югославський громадянин, чи то турист, чи то безробітний. Турист з безробітного соціалізму. Чекаю. «Друг» — так ми називаємо наших агентів — рівно о 13:00 повинен з’явитися сюди з деталями ракет. Мене він за двома ознаками пізнає: японський транзистор в лівій руці і маленький значок із зображенням футбольного м’яча. А я його впізнаю за часом появи: о 13:00 рівно. Він час запитає, при цьому повинен встати трохи правіше від мене. Хитрий «друг» опинився. Винагороду приймає не в доларах, не в марках і навіть не в швейцарських франках. Він золотими монетами бере. Коли причепляться — прабабусі спадок.

Коробку з монетами я он там, серед ялинок, сховав. Це на випадок якихось несподіванок. Коли під час зустрічі обкладуть, як поліції пояснити, звідки у мене, бідного туриста, золоті дукати?

Звідки наш «друг» може брати деталі протитанкових ракет? Хто він? Генерал? Чи конструктор ракет? По-іншому ти шматок ракети не поцупиш. Будь ти інженером на заводі, завідувачем складу чи бойовим офіцером. Кожна деталь отримує номер відразу в момент її виробництва. Як ти її вкрадеш? Тільки сам конструктор... Тільки генерал... Ні, чорт забирай, і конструктору, і генералу зовсім не легко красти ракетні деталі. Хтось, хто вище за конструктора і генерала? Одначе коли й просто генерал або просто генеральний конструктор, як же Молодший лідер примудрився його зустріти та вербанути?

Гидко роль жебрака туриста грати: светр рваний, черевики стоптані. Як же в такому вигляді я зустріну американського генерала? Що він подумає про ГРУ, побачивши мій пом’ятий «фіат»?

Час. Немає його. Агов, генерале, де ж твоя дисципліна? З-за повороту величезний брудний трактор з причепом тягнеться. Старий німець-фермер, весь гноєм пропалий. Старий чорт, тебе тільки тут не вистачало. Я дві години на лісі просидів, жодної душі не було. І ще п’ять днів пройде, жодної живої душі не з’явиться. А тебе, старого, чорти несуть в самий момент зустрічі. Та проїжджай же, проїжджай швидше. А він, як на зло, трактор переді мною зупиняє. Чого тобі, старий дурню? Час? На тобі час! Я суну йому свій годинник прямо в носа. Проїжджай, старий пес. Та не збирається він йти. Він біля мене стоїть, трохи правіше. Чого тобі треба? Чого, старий, злишся? Я тобі жити заважаю? Вали відсіль! Він мені на причіп показує. Ах, негарно вийшло. Напевно, у нього причіп поламався. Допомагати доведеться, а то ж генерал зараз під’їде.

Тут мене осяяло... З чого я взяв, що «особливим джерелом» мусить бути генерал? Я вискакую на причіп, зриваю старий промаслений брезент. О диво! Під брезентом розтрощені уламки ракет «Тоу». Пам’ятаєте цю хижу сріблясту мордочку? Я тягну уламки стабілізаторів, брудні печатні схеми, сплутані, порвані дроти, розбитий, забруднений багнюкою блок наведення в свою машину. Я руку йому трушу: Danke schön! І бігом за кермо. А він палицею грізно по моїй машині стукає. Ну, чого тобі, чортяко, потрібно? Він жестом показує, що йому гроші потрібні. Я й забув. Бігом в ялинник. Вирив коробку: бери. Ось тепер він посмішкою розцвів. Ти, старий шкарбуне, ще на зуба спробуй! Куди тобі, старому, стільки золота? У труну все одно з собою не візьмеш. А він посміхається. Згадав я інструкцію: «особливі джерела» поважати необхідно — принаймні, демонструвати повагу. І я йому посміхаюся.

Він — в один бік, я — в інший. Швидко жену машину від місця зустрічі. Мені тепер зрозуміла проста механіка цієї операції.

1-я американська бронетанкова дивізія вже отримала протитанкові ракети «Тоу» і вже стріляє ними на полігоні. Звичайно, без боєголовок. Тому маленька ракета на кінцевій ділянці траєкторії просто розбивається об м’який грунт.

У нас, коли стріляють «Фалангами» і «Джмелями», величезні площі застеляють брезентом, а потім батальйон солдатів кидають на пошук дрібних скалок. Американська армія цього не робить. І тому не треба вербувати генерала та головного конструктора. Досить вербанути пастуха, лісника, сторожа, фермера. Він вам уламків набере хоч сто кілограмів, хоч двісті. Скільки в багажник поміститься! Старий фермер, пропахлий гноєм, може стати джерелом особливої важливості і за тридцять срібняків продасть вам все, що бажаєте. Боєголовок немає? Тим краще. Без боєголовок весь блок наведення майже цілим залишається. А головки у нас не гірші за американські. Нам блок наведення потрібен. Схеми печатні потрібні. Кому треба, той їх відмиє та відчистить. Коли чогось не вистачає, наступного разу привеземо. І склад металу потрібен. І зразки композитних матеріалів потрібні. І механізм розкриття стабілізаторів, і залишки палива надзвичайно цікаві, і навіть нагар на поворотних турбінках. І все це — в моєму багажнику. І всім цим особисто товариш Косигін цікавиться.

Я жену свою машину прямими, ніби стріли, автобанами Німеччини. Гітлер будував. Добре будував. Я тисну на педаль сильніше і трохи посміхаюся сам собі. Коли повернуся, буду просити вибачення у Навігатора і у Молодшого лідера. Я не знаю чому. Тільки я підійду і тихо скажу: «Товаришу генерал, вибачте мені», «Товариш полковник, вибачте, коли можете».

Вони — розвідники вищого класу. І тільки так потрібно діяти. Швидко, не привертаючи уваги. Я готовий ризикувати і своєю кар’єрою, і своїм життям заради успіху ваших простих, та сліпучих в своїй простоті операцій.

Коли можете, пробачте мені.

5

Я витягнув втомлені ноги під столом. Мені добре. Тут так тихо і затишно. Хоч би не заснути. Я втомився. Тиха мелодія. Сивий піаніст. Він, без сумніву, великий музикант. Він втомився, як і я. Він закрив очі, а його довгі гнучкі пальці віртуоза звично танцюють по клавішах величезного роялю. Безсумнівно, йому місце в кращому оркестрі Відня. А він чомусь грає в віденській кав’ярні «Шварценберг».

Ви бували в «Шварценберзі»? Настійно раджу. Коли у вас важка, виснажлива робота, коли у вас червоні очі і втомлені ноги, коли нерви напружені, приходьте до «Шварценбергу», замовте чашку кави і сідайте в куточок. Можна, звичайно, сидіти і на свіжому повітрі, за маленьким біленьким столиком. Та це не для мене. Я завжди заходжу всередину, повертаю праворуч і сідаю в кутку біля величезного вікна, закритого напівпрозорими білими фіранками. Коли у Відні жарко, всі сидять, звичайно, на свіжому повітрі. Там добре, однак тоді хтось може спостерігати за мною здалеку. Я не люблю, коли мене хтось може бачити здалеку. Тому я завжди всередині. Зі свого куточка я бачу всякого, хто входить до зали. З-за прозорої фіранки я іноді поглядаю і назовні, на Шварценберг-плац. Здається, що за мною зараз ніхто не дивиться. І мені добре бути одному в цьому затишку. Дзеркала. Шедеври абстракціонізму в золочених рамах. Розкішні килими. Темно-коричневі стіни — полірований дуб. Тиха мелодія. П’янкий аромат кави, одночасно збудливий і заспокійливий. Коли б у мене був свій замок, я неодмінно замовив би собі такі стіни, на них би розвісив ці декадентські дзеркала і картини, в кутку поставив би величезного рояля, запросив би цього старого піаніста, а перед собою поставив би чашку кави і сидів, витягнувши ноги і підперши щоку кулаком. Мені здається, що цю мелодію я вже колись давно чув. Мені здається, що я бачив десь ці картини на дубових стінах і ці маленькі столики. Звичайно, все це я бачив раніше. Звичайно, я пам’ятаю і цей ніжний аромат, і цю чарівну мелодію. Так. Все це я вже бачив раніше.

Це було давно. Декілька років тому. Було величезне прекрасне місто. Була тиха площа з трамвайними рейками. Величезні вікна кав’ярні. Був цей незабутній запах і ця спокійна мелодія. Тільки тоді на площі біля кав’ярні, поряд з білими столиками стояли три брудних втомлених танки з широкими білими смугами. Вони стояли тихо і не заважали чудовій мелодії. Було спекотне літо. Величезні вікна кав’ярні були відкриті, і прекрасна музика тихо і спокійно, ніби лісовий ручай, струменіла через вікно. Я чомусь зовсім чітко уявив собі три брудних танка з білими смугами на Шварценберг-плац.