Розділ «Акваріум»

1

Радянське посольство у Відні схоже на Луб’янку. Той же стиль, той же колір. Типовий чекістський несмак. Фальшива велич. Луб’янський класицизм. Був час, коли всю мою країну заполонило це убоге самовозвеличення — колони, фасади, карнизи, шпилі, башточки, бутафорські балкони. Всередині посольства також Луб’янка, похмура і нудна: фальшивий мармур, ліпні карнизи, колони, шкіряні двері, червоні килими і невикоренимий запах дешевих болгарських сигарет.

І все ж не все посольство — філія Луб’янки. Є тут таємничий острів — незалежна філія Акваріума, резидентура ГРУ. У нас свій стиль. У нас свої традиції і закони. Ми стиль Луб’янки зневажаємо. Наш стиль простий і суворий. Ніяких прикрас, нічого зайвого. Та наш стиль схований під землею. Його бачимо тільки ми. Все як в Москві: величезна будівля КДБ в самому центрі міста на очах у всіх, а будівля ГРУ, Акваріум, захована від сторонніх очей. ГРУ відрізняється від КДБ тим, що ГРУ — це секретна організація.

Тут, у Відні, стиль Луб’янки також видний всім. Стиль ГРУ захований від усіх.

Тільки є на території радянського посольства будинок, побудований в третьому стилі, ще при царях. Поруч, в густому саду, урочисто височіє православний храм. Він стоїть гордо і самотньо, і його золоті хрести підносяться вище за червоний прапор. У ранковій імлі перший промінь сонця падає на найвищий золотий хрест і дробиться, розсипаючись на тисячі іскор. Я твердо знаю, що Бога немає. У своєму житті я ніколи не бував у церкві. Мені ніколи не доводилося довго перебувати біля якоїсь церкви, нехай навіть зруйнованої. А тут, у Відні, мені доводиться щодня бувати поруч з нею. Не знаю чому, однак вона бентежить мене. У ній щось таємниче і чаруюче. Вона стоїть тут більше ста років. В її суворій зовнішності немає ані дрібки фальші. Стільки кольорів і стільки візерунків зібрані разом, та кожен візерунок і кожен відтінок невіддільний від інших, і разом вони утворюють те, що називається гармонією. Я проходжу повз і дивлюся собі під ноги. Мені важко це вдається, бо церква владно притягує до себе погляд.

2

«Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік міністр закордонних справ СРСР просить уряди дружніх держав і підпорядковану їм військову і цивільну адміністрацію пропустити безперешкодно дипломатичну пошту СРСР, не піддаючи її контролю і митному огляду відповідно до Віденської конвенції 1815 року. Міністр закордонних справ СРСР А.Громико».

Поліцейський читає документа, надрукованого на особливому хрусткому папері з візерунками і гербом. Коли йому незрозуміло, то можна прочитати той самий текст французькою або англійською мовою. Тут же все це і видрукуване. Коротко і ясно: дипломатична пошта СРСР. Скрипить поліцейський зубами і коситься на величезний контейнер. Незвично це.

Через Відень радянська дипломатична пошта потоком йде. Водоспадом. Ніагарою Через Відень пролягає її маршрут. Це означає, що раз на тиждень радянські озброєні кур’єри зупиняються у Відні, прямуючи далі в Берн, Женеву, Рим. Потім вони повертаються тим же маршрутом. По дорозі туди вони залишають контейнери в радянських посольствах. Повертаючись назад, вони приймають контейнери і везуть їх до Москви. З Москви вони зазвичай везуть п’ять-десять контейнерів кілограмів по 50 кожен. А повертаючись, вони везуть по 30-40 контейнерів. Іноді, трапляється, і по 100. За втрату контейнера кур’єрам загрожує смерть. За кожен контейнер головою відповідає радянський посол. Він зобов’язаний організувати зустріч і відправлення дипломатичної пошти. І тому ми її зустрічаємо і проводжаємо. Ганяють нас на цю справу в порядку живої черги. Поки кур’єри зі своїми контейнерами прямують країною, поряд з ними завжди радянський дипломат перебуває, щоб в разі необхідності нагадати про те, що за спробу захоплення контейнера Радянський Союз може застосувати санкції, включаючи і військові. Ну, а з малими групами бажаючих ознайомитися зі змістом контейнерів кур’єри мають право розправитися своєю владою. Це їхній привілей. Захист контейнерів за допомогою зброї передбачений конвенцією, і тому кур’єри сильні, і зброї у них вистачає.

Багато везуть дипломатичні кур’єри. Багато. Все, що ми зберемо, все вони й везуть в контейнерах: патрони і снаряди, оптику і електроніку, шматки броні і частини від ракет, і документи, документи, документи. Всякі документи: військові плани, технічні описи, проекти нового зброї, яка буде коли-небудь вироблятися або ніколи ніким вироблятися не буде. Везуть кур’єри те, що Заходом прийняте, і те, що Заходом відкинуте. Ми подивимося. Ми обмізкуємо. Можливо, ми приймемо те, що Захід відкинув. Може сталися, ми придумаємо протиотруту проти того, що Захід має намір виробляти. Йде інформація в зелених ящиках. Скрипить поліція зубами. Багато ящиків. Цілком таємно! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Відповідно до Віденської конвенції 1815 року!

Їдуть кур’єри. Везуть контейнери. Скрипить поліція зубами.

Та сьогодні скрип особливий. Випадок незвичайний. Сьогодні не 50-кілограмові контейнери у наших кур’єрів, ні, сьогодні дуже великий контейнер — 5 тонн! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Зібралося все поліцейське начальство. Матюкаються тихо. На наш контейнер косі погляди метають. Контейнер супроводжую я.

Я їм вже всі документи пред’явив. І вже фраза у мене заготовлена: «Затримка дипломатичної пошти Союзу РСР, а також спроби її захоплення, контролю, огляду тягне за собою...», ну і так далі.

Контейнер пригнали до Відня на особливій платформі, продемонструвавши на митниці, що він порожній. А тепер він завантажений. Тепер він опечатаний величезними червоними печатками: «Дипломатична пошта СРСР. Відправник: Посольство СРСР, Відень». Тепер біля контейнера наші кур’єри. Тепер у кур’єрів зброя. Тепер поряд з контейнером радянський дипломат. У дипломата не надто високий дипломатичний ранг. Це завжди так робиться. І все ж він недоторканний представник СРСР. Зачепіть його, спробуйте. Напад на дипломата — образа держави, яку він представляє. Образа дипломата може бути розцінена як напад на саму державу. Скриплять поліцейські чини зубами.

— Можна оглянути правильність кріплення контейнера на платформі?

— Це ваше право, — погоджуюся я.

Проте чіпати наш контейнер руками вони права не мають. Лише спробуйте. У мене прямий зв’язок з генеральним консулом СРСР у Відні, а у нього прямий зв’язок з Міністерством закордонних справ СРСР. Оглядайте.

Ходять поліцейські чини навколо контейнера. Ах, як хочеться їм дізнатися, що там всередині! Тільки ж не вигорить вам, панове. Що з воза впало, того й сокирою не вирубати.

Коли контейнер з воріт посольства вивозили, всі наші сусіди з КДБ із заздрістю матюкалися: ну, пройди, обскакали! Не інакше, ГРУ шматок ядерного реактора поцупило. У поліції місцевої, напевно, така ж думка. Ось один зовсім поруч з контейнером треться. Не інакше, радіометр в кишені. Перевірити вирішив, чи не веземо ми атомну бомбу. Зупинити того поліцейського я не можу. Контейнер він руками не чіпає, а просто поруч походжає. Ну й, дідько з тобою. Походжай. Твоє право. Та тільки не заклацає твій радіометр — всередині не атомна бомба і не шматок від ядерного реактора. Ось ще один поліцейський біля контейнера вештається. День спекотний. А він у плащі. Не інакше, під плащем у нього апаратури електронної напхано. Не інакше, вони намагаються визначити, метал там у нас всередині чи ні. Може, ми двигун секретного танка викрали? Однак і тобі, братику, нічого не вигорить. Дідька лисого ти своєю електронікою визначиш. Ось і собаки поруч. Нібито для нашої безпеки. Принюхуються собаки. Ах, не вигорить і вам, сірі. Навіть не нюхайте.

Кур’єри наші на мене з повагою дивляться. Їм-то зрозуміло, що я до цієї справи прямий стосунок маю. А що всередині контейнера, не дозволяється кур’єрам знати. І ніколи вони про це не дізнаються. Зрозуміло їм, що контейнер не КГБ наповнювало, а ГРУ. У дипломатичних кур’єрів з цього приводу особливий нюх. Роками вони цю роботу роблять. Знають, хто буде багаж приймати, а звідси ясно, хто його відправляє. В даному випадку їм слід тільки переправити контейнер через кордон, а в Братиславі радянський військовий конвой зустріне, якому контейнер і слід передати.