Розділ «Акваріум»

Сорок третя диверсійна група 296-го окремого розвідувального батальйону спеціального призначення в своєму складі має 12 осіб. Я, офіцер інформації, йду з групою тринадцятим. Я — посередник, контролер дій групи. Мені легше від усіх. Мені не потрібно приймати рішень. Моє завдання — в найнесподіваніші моменти ставити питання то солдатам, то командиру групи, то його заступнику. У мене з собою лист з сотнею питань. На багато з них я поки не знаю точних відповідей. Моя справа — поставити питання і зафіксувати відповідь. Вже потім офіцери третьої групи під керівництвом підполковника Кравцова розберуть, хто помилився, а хто ні.

Диверсійна група несе з собою дві радіостанції типу Р-351М, апаратуру засекречування, апаратуру надшвидкісної передачі сигналів.

Сьогодні вночі буде проведена масована операція по засліпленню радіолокаційних станцій 8-ї танкової армії, проти якої ми зараз діємо. Одночасно з цим буде проведений масовий ракетний і авіаційний удар по її командним пунктам і скупченням військ, і в ході цього удару будуть висаджені двадцять вісім перших диверсійних груп нашого батальйону. Групи мають різні завдання і різний склад, від трьох до сорока осіб. На чолі деяких груп — сержанти, на чолі інших — офіцери.

Наступними ночами буде проводитися викидання все нових і нових груп. Від трьох до восьми груп щоночі. Викидання відбуватиметься в різних районах, з різних маршрутів, з різних висот.

Нас сьогодні кидають з надмалої висоти. Надмала — це сто метрів. У кожного з нас тільки по одному парашуту. Розкриття не вільне, а примусове. Другий парашут на надмалій висоті зовсім не потрібен.

2

Чи бачили ви коли-небудь в очах людини справжній тваринний страх? А я бачив. Це коли на надмалій висоті з примусовим розкриттям кидають. Всіх нас перед польотом зважили разом з усім, що на нас нав’ючити. І сидимо ми в літаку відповідно з нашою вагою. Найважчий має виходити найпершим, а за ним трохи менше важкий, і так до найбільш легкого. Це робиться для того, щоб більш важкі не влетіли в купола легших і не погасили б їхні парашути. Першим піде великий вилицюватий радист. Прізвища його я не знаю. У групі у нього прізвисько Лисий Тарзан. Це великий похмурий чолов’яга. У групі є бійці й більш важкі. Тільки ж його зважували разом з радіостанцією, і тому він найважчим вийшов, а тому й піде найпершим. Слідом за ним піде ще один радист на прізвисько Брат Євлампій.

Третім за вагою числиться Чингісхан, шифрувальник групи. У цієї першої трійки дуже складний стрибок. У кожного з них з собою контейнер на довгому, метрів з п’ятнадцять, леєрі. Кожен стрибає, притискаючи важкий контейнер до грудей, і кидає його вниз після розкриття парашута. Контейнер летить разом з парашутистом, проте на п’ятнадцять метрів нижче від його. Контейнер приземляється першим, після чого навантаження на парашут стає меншим, і в останні секунди спуску швидкість зниження парашутиста трохи зменшується. Приземляється він прямо біля контейнера. Від швидкості і від вітру парашутиста трохи зносить вбік, і він майже ніколи не падає на свій контейнер. Від цього, однак, не легше. І стрибок з контейнером — дуже ризикована справа, особливо на надмалій висоті.

Четвертим йде заступник командира групи старший сержант Дроздов. У групі він найбільший. Прізвисько у нього Кисть. Я дивлюся на його титанічну руку і розумію, що кращої клички придумати було не можна. Велика людина. Величезна. Вродить же природа таке диво! Слідом за Кистю піде командир групи лейтенант Єлісєєв. Він також величезний, хоча і не такий, як його заступник. Лейтенанта за номером групи називають: 43-1. Звичайно, і у нього прізвисько якесь є, тільки ж хіба в присутності офіцера хтось наважиться назвати прізвисько іншого офіцера!

А слідом за командиром сидять богатирського виду, широкі, як шафи, рядові диверсанти: Пльотка, Вампір, Утюг, Микола Третій, Негатив, Шопен, Карл де ля Дюшес. Мене вони, звичайно, також якось між собою називають поза очі, однак офіційно у мене прізвиська немає, тільки номер 43-К. Контроль, значить.

У сорок третьої диверсійної групи я найменший і найлегший. Тому мені належить покидати літак останнім. Проте це не означає, що я сиджу найостаннішим. Навпаки, я біля самого десантного люка. Той, хто виходить останнім, — випусковий. Випусковий, стоячи біля самого люка, в самий останній момент перевіряє правильність виходу і в разі необхідності має право в будь-який момент десантування припинити. Важка робота у випускового. Хоча б тому, що сидить він в самому хвості і обличчя всіх звернені до нього. Виходить, що випусковий як на сцені, всі на нього дивляться. Куди я не гляну, всюди очі диверсантів на мене впритул втупилися. Очманілі очі у всіх. Ні, мабуть, командир групи — виняток. Дрімає спокійно. Розслаблений зовсім. А у всіх інших очі з легким блиском божевілля. Добре з трьох тисяч стрибати! Красота! А тут тільки сто. Багато всяких хитрощів придумано, щоб страх заглушити, та куди ж від нього підеш? Тут він, страх. З нами сидить, обнявшись.

Вуха заклало, літак різко вниз пішов. Верхівки дерев поруч миготять. Роль у мене кепська: у всіх витяжні тросики пристебнуті до центрального леєра, лише у мене він на грудях залишився. Пропустивши всіх повз себе, я в останній момент повинен свій тросик замкнути над своєю головою. А коли промахнусь? А коли зопалу вийду, не встигнувши його застебнути? Відкрити парашут руками буде вже неможливо: земля поруч зовсім мчить. Я раптом уявив собі, що падаю вниз без парашута, як кіт, розставивши лапи. Ото вже крику буде! Я уявляю своє передсмертне виття, і мені смішно. Диверсанти на мене з розумінням дивляться: істерика у перевіряючого. А у мене не істерика. Мені просто смішно.

Синя лампа над вантажним люком нервово замигала.

— Встати! Нахилися!

Перший диверсант, Лисий Тарзан, нахилився, виставивши для стійкості праву ногу вперед. Брат Євлампій своєю тушею навалився на нього. Третій навалився на спину другого, і так вся група, злившись воєдино, чекає сигналу. За сигналом задні натиснуть на передніх, і вся група майже одночасно вилетить в широкий люк. Добре їм. А мене ніхто штовхати не буде.

Гігантські стулки люка, з ледь чутним шурхотом розійшлися в боки. Морозом обпекло обличчя. Ніч безмісячна, однак сніг яскравий, сліпучий. Все ніби вдень видно. Земля — ось вона. Кущі і проліски сказилися, диким галопом під нами мчать. ПІШЛИ! Братики! ПІШЛИ!!!

Гіршого за це людство нічого не придумало. Сирена голосить, як звір вмираючий. Ревище її вуха рве. Це щоб страх вглиб загнати. А обличчя перекошені. Кожен кричить страшне слово: ПІШЛИ! Ухилитися нікуди. Натиск ззаду невідворотний. Передні посипалися в морозну імлу. Потік вітру кожного догори ногами кидає. ПІШЛИ!!! А задні, захоплені стадним інстинктом, слідом в чорний сніговий вихор вилітають. Я руку вгору кинув. Клацнуло. І вилітаю в морозний морок, де порядні люди не літають. Тут чорти та відьми на мітлі, та Вітя Суворов з парашутом.

Все на надмалій висоті одночасно відбувається: головою донизу, жаркий мороз батогом-семихвісткою по пиці, ноги вгору, моторошний ривок за загривок, ноги вниз, вітер за пазуху, під хутряний жилет, удар по ногах, жорсткими парашутними стропами знову ж по пиці, а в рукавичках і в рукавах — сніг гарячий по лікоть, і відразу танути починає. Гидко...

Парашути в сніг зарили, якоюсь гидотою навколо посипали. Це проти собак. Вся місцева міліція, КДБ, частини МВС, — всі зараз тренуються. Всі вони зараз проти наших нещасних груп кинуті. А у нас руки, вважай, зв’язані. Коли б війна, ми б захопили собі кілька бронетранспортерів або машин, та й роз’їжджали б по окрузі. Тільки ж зараз не війна, і транспорт нам захоплювати заборонено. Драконівський наказ. Ніжками все, ніжками. Від собак.

Лижі у нас короткі, широкі. Знизу справжнім лисячим хутром підбиті. Такі легко на парашуті кидати. Такі лижі ковзають вперед, а назад віддачі немає. Лисяче хутро дибки тоді стає, не пускає. Лижі ці диверсійні, часто сліду не залишають, особливо на щільному влежаному снігу. Вони широкі дуже, не провалюються. З таких лиж і хатинку в снігу скласти можна — хутром всередину, спіть, хлопці, по черзі. А найголовніше, лижі ці не обмерзають, крижаною кіркою не покриваються.