Розділ «Акваріум»

Далеко в телефонних глибинах лунає якийсь шепіт.

— Це дуже дивне послання. Тут якийсь ресторан...

— Та не це... Подивіться на звороті...

— Тут тільки якісь літери.

— Ось їх і передайте!

— Ви несповна розуму! Послання з трьох букв не може бути важливим.

— Важливе це послання чи ні, вирішувати уряду Її Величності.

Трубка мовчить. Якесь потріскування, шипіння... Потім вона оживає:

— Я знайшов компроміс. Я не буду посилати радіоповідомлення, я перешлю ваше послання дипломатичною поштою, — в голосі співрозмовника звучить радість школяра, який вирішив важку задачу.

— Чорти б тебе вхопили з твоїми британськими компромісами. Не нам з вами вирішувати, важливе це послання чи ні, тільки воно термінове. Через годину, а, можливо, і раніше, буде вже занадто пізно. Однак знайте, що я наполегливий, і коли вже почав справу, то цього не кину. Я буду вам дзвонити ще. Через п’ятнадцять хвилин. Будь ласка, покажіть послу моє послання.

— Посла сьогодні немає.

— Тоді покажіть його кому завгодно. Своїй секретарці, наприклад. Може, вона газети читає. Може, вона підкаже вам рішення...

Я міняю місце. Я обходжу стороною будь-яке житло. Уникаю людей. У мені моторошним ритмом звучить страшна пісня «Полювання на вовків».

Зовсім недавно я відчував себе зацькованим звіром, а тепер сили повернулися до мене. Мертвою хваткою я вчепився в кермо, як льотчик-смертник в штурвал свого літака. Живим вони мене не візьмуть. Ех, рознесу на друзки будь-кого, хто на шляху стане! На крайній випадок у мене викрутка величезна в запасі. Ех, комусь я її в горло всаджу по саму рукоятку!

Життя продаю! Підходь, налітай! Дорого обійдеться!

7

Знову телефоную в британське посольство. Спроба друга і остання. Я рідко кого просив двічі. А тричі — ніколи. І ніколи надалі не попрошу. Втім, недовго мені залишилося.

Я обіцяв зателефонувати за п’ятнадцять хвилин, а вдалося зробити це тільки через сорок три: біля наміченого мною телефону було людно.

— Британське посольство?

— Так.