Розділ «Акваріум»

— Як останній?

— Вірніше не останній, товаришу генерал, а перший.

— Ах ти ж, дідько. Слухай, я зараз не можу. Через тридцять хвилин зайдеш до мене. Коли хтось буде в приймальні, посилай під три чорти від мого імені. Зрозумів?

— Зрозумів.

Через тридцять хвилин я доповів Навігатору маршрут руху, прийоми і виверти, якими мав намір збити поліцію зі сліду. Доповів все, що мені тепер відомо про нього — людину з Роти.

— Ну що ж, непогано. Бажаю удачі.

Він встав. Посміхнувся мені. І потиснув руку — втретє за чотири роки.

4

Дороги забиті туристами. Я поспішаю. Я планую потрапити до готелю до вечора, щоб і цей вечір використовувати для виконання завдання. П’ять годин я жену автострадою. Іноді доводиться подовгу стояти, коли утворюються гігантські пробки на дорогах, проте лиш тільки шлях звільняється, я знову жену свою машину, не шкодуючи ні мотора, ні шин, обганяючи всіх. Коли сонце стало хилитися на захід, я з’їхав з широкого шосе на вузьку дорогу і, не знижуючи швидкості, помчав нею. З-за повороту вилетів білий «мерседес». Гальма надривно верещать. Над ним хмара пилу: його на узбіччя винесло. Водій мене яскравим світлом фар по очах б’є і гучним ревом сигналу — по вухах моїх. Жінка на задньому сидінні «мерса» пальцем біля скроні крутить, доводить мені, що я ненормальний.

Даремно стараєтеся, мадам, я це знаю і без вас.

Я педалі гальма торкнувся ледь на повороті, через що гальма завили, протестуючи, виносячи мою машину на зустрічну смугу, негайно ж гальма відпускаю, а педаль газу в підлогу тисну, до упору. Голову на відріз — мого номера запам’ятати вони не могли і навіть розглянути часу не мали. Я вже за поворотом. Я кермо вхопив і не відпущу його. Коли в прірву летіти — так і тоді не відпущу. Машина моя реве. Не подобаються машині звички мої. На першому ж перехресті сходжу на зовсім вузеньку дорогу в темному лісі. За нею, цією дорогою, я довго вгору видираюся, потім донизу, донизу, в гірську долину. Ширшою дорога стала. По ній і піду. Картою не користуюся. Місцевість цю я добре уявляю та по багряному сонцю орієнтуюся. А воно вже своїм розпеченим краєм порослої лісом скелястої гряди торкнулося.

5

У готель потрапив, коли геть зовсім стемніло. Готель на березі лісового озера біля пологого гірського схилу. Взимку тут, напевно, все рясніє яскравими лижними костюмами. А зараз, влітку, — тиша, спокій. З гір прохолода лине, а над некошений лугом хтось розкинув пружну перину білого туману. Мені ніколи красотою милуватися. Швидше в номер. На другий поверх. А ключ в замкову щілину не потрапляє. Я себе заспокоюю. Двері відкриваю. Чемодан — в куток, і — в душ. Брудний я зовсім. Цілий день за кермом.

Ось вже і чистенький. Рушником по шкірі сильніше, сильніше. Костюм свіженький на себе, випрасуваний. Хустку яскраву — на шию. А тепер в дзеркало. Ні, так, звичайно, не піде. Очі свинцеві, губи стиснуті. На обличчі безтурботне щастя світитися мусить. Ось так. Зараз краще. Тепер вниз. Та не поспішаючи. Дивляться люди на мене, і ніхто не подумає, що сьогодні в моєму важкому житті, позбавленому вихідних і свят, — один з найбільш обтяжливих днів. І не думайте, що мій робочий день вже скінчився, — аж ніяк, він триває.

У залі музика гримить. У залі по темних стінах яскраві вогні метаються, по стелі також і по обличчям щасливих людей, які сиплють енергією без ліку на догоду своєму бажанню тішитися життям. У бурхливому вирі звуків раптом люто домінує труба, заглушаючи все своїм ревом, і ритм тріумфує над натовпом, підпорядковуючи собі кожного. І за владним велінням ритму дзвенить кришталь, вторячи п’янкому шуму танцюючої юрби.

Моя рука відчуває ріжучий холод запітнілого кришталю, я піднімаю перед собою блискучу, іскристу посудину, наповнену палючої вологою, і негайно в ньому відбивається весь бурхливий ураган звуків і фарб. Посміхаючись бризкам вогню і закриваючи ним обличчя, повільно обвожу зал очима, намагаючись не видати своєї напруги. Ось краєм ока засік того, хто в Акваріумі числиться під номером 713. Я бачив його тільки раз, тільки на маленькій фотографії. Однак я впізнаю його. Це він. Повільно підношу келих до губ, гашу посмішку, трохи торкаюся губами кришталю, так само повільно повертаю обличчя. Ось він піднімає очі на мене. Ось наші погляди зустрілися. Я зображую радісне здивування на обличчі і салют широким вітальним жестом. Він здивовано обертається, однак за ним — нікого. Він знову дивиться на мене запитально: ти це кому? Тобі! — Подумки відповідаю я. Кому ж іще? Розштовхуючи танцюючих, з келихом в руці пробиваюся до нього.

— Вітаю! От вже не чекав зустріти тебе тут! Ти пам’ятаєш той чудовий вечір у Ванкувері?

— Я ніколи не бував у Канаді.

— Вибачте, — зніяковіло кажу я, вдивляючись в його обличчя, — тут так мало світла, а ви так схожі на мого знайомого... Вибачте, будь ласка...

Я знову пробився до бару. Хвилин двадцять спостерігаю за танцюючими. Намагаюся вловити найбільш характерні рухи: в моєму житті ніколи не було часу для танців. Коли приємне тепло розливається по всьому тілу, я входжу в коло танцюючих, і натовп радо розступається, відкриваючи ворота в королівство веселощів і щастя.