Розділ восьмий, в якому горе й нічого, крім горя

Ясна річ, Тис уже в ті роки був інтелектуалом, тому в таке банальне та ще й антиукраїнське пояснення не повірив. Він уважав, що Марічка із вродженої скромності не хоче випинати свого патріотизму й щирої любові до солов'їного слова Кобзаря. А пізніше Тис узагалі додумався до того, що ця чудова дівчина прагне, щоб він помітив і її красу, а не лише патріотизм, Шевченка і скромність. Ця версія здалася йому правдоподібною. Так часто трапляється між закоханими: вони відмовляються чути правду і сприймати слова коханої людини, їм легше й комфортніше вигадати свою версію, повірити в брехню, яка ідеалізує об'єкт кохання. І в підсумку виходить, що люблять вони зовсім не реальну людину, а свою вигадку. Тисові вдалося вигадати для себе правдоподібну версію Марійчиної поведінки — і це лише зміцнило його нездоланну любов.

Так почався їхній роман. Диво дивнеє, але зовсім скоро і Марійка закохалася в Тиса. За що, чому? Бо був простодушним диваком і якщо вже щось любив, то до кінця. Так було з історією, алкоголем, Україною і Марічкою. Дівчина знала, була впевнена, що цей романтичний і дещо кумедний парубок виконає кожну, навіть найбезглуздішу, її волю. Нарвати квітів з клумби у центрі міста — і він уже біжить. Чекати на неї сім годин під аудиторією — і він сидить. Вислухати купу образ на свою адресу, коли вона у злому гуморі — він слухає і визнає, що сам у всьому винен. Переписати конспект — переписує. Триста разів сказати «люблю» із заплющеними очима — заплющує і каже. Дітвак, але який милий!

Тим часом майбутній історик геть забув про свій факультет, навчання і власні справи. Увесь час він крутився довкола Марічки: знав, що в неї сьогодні чотири пари — і ніби випадково якраз після четвертої йшов вулицею, якою вона поверталася в гуртожиток. «О, — вигукував він, — ти мене вже переслідуєш, куди не піду — скрізь ти!». І сміявся сам із своїх жартів. Заливався реготом так, що й їй ставало смішно. «Дурник, дурник, який же ти в мене дурник», — з ніжністю в голосі казала Марічка, і це були його найулюбленіші слова. Або приходив до неї в кімнату, заважав готуватися до занять, повторюючи, що тихенько сидітиме собі в куточку, тільки б на неї дивитися. Бо така гарна!

Якось вони поверталися пізно ввечері великою компанією, і Марічці захотілося перевірити, чи справді ж він її любить. Або, можливо, їй захотілося показати подругам свою всевладність, своє абсолютне панування над цим у душі все ще хлопчаком. Попереду був Уж і міст через нього, тож вона вголос і гучно — а їй найбільше йшлося про те, щоб ці слова почули всі — розпорядилася: «Михайлику, милий, давай зробимо так: ми пройдемо по мосту, а ти підеш просто через річку. Якщо ти мене любиш, звісно. Якщо ж не любиш, то можеш не йти». Тис нічого не перепитував, не здивувався, просто закоханими очима глянув на неї, немов дякуючи, що так шляхетно й щедро дозволила йому показати свою любов. Компанія затамувала подих, коли хлопець підійшов до річки і як був, не роздягаючись, увійшов у неї. Вони йшли мостом, а він під ним, раз у раз задираючи голову й весело викрикуючи: «Люблю!». У найглибшому місці вода досягла йому грудей — і він поплив уперед. Коли закоханий мокрий хлющ виліз із Ужа, кумедно ковзаючи по слизькому камінню, всі вже чекали на нього. Радісний і піднесений, але безталанний Тис біг до Марічки, хлюпаючи водою в черевиках і залишаючи по собі мокрий слід, щоб обійняти й поцілувати її, а вона примхливо виставила вперед руку й промовила: «Фу, який ти мокрий, не торкайся мене!». Дівчина знала, що в цей момент усі подруги заздрять їй. Адже це була любов — нещадна й дурна, на все готова, справжня.

А одного разу він ні сіло ні впало попросив її лягти з ним на землю. Вони поверталися з кінотеатру, місто було порожнім, гарним і сонним, а вони — розчуленими і зворушеними побаченим фільмом, і тоді Тис просто посеред якоїсь вулички несподівано обійняв Марічку, шепочучи їй на вухо: «А давай ми зараз ляжемо просто тут, на землю, і будемо лежати вдвох, тільки ми двоє і небо». Сама собі здивувавшись, дівчина погодилась, і вони лягли на прохолодну бруківку, поруч один одного. Він узяв її за руку, і вони дивилися в небо, оперезане кронами старих дерев. Небо крутилося. Ніхто б у це не повірив, але Марічка чітко бачила, як небо крутиться, як кружляють, немов під час віхоли, зірки, як вітер хитає густолистими гілками, як весь світ пульсує разом із її серцем. Якби Тис у цю мить сказав хоча б слово, якби порушив цю тишу і позбавив чарів цей театр небес і дерев, якби хоч затнувся про те, що зараз подарує їй зірку, то Марічка б розлюбила його й пішла назавжди. Але він мовчав, бо йому теж було добре. Їхня розмова точилася через руки, і кожен відчував тепло, що переливається між ними.

Лише закохані вміють так промовисто мовчати. Цей найостанніший тест любові — порозуміння без слів — відкриває перед людьми таку глибоку рідність, що після неї з'являється довіра. Йому було добре, він мовчав, дивився в небо, і здавалося, що це небо — в ньому, що це він такий повний, наповнений по вінця прозоро-темною глибиною, в якій лиш де-не-де сяють блискітки теплі, як доторки. Марічка була неймовірно вдячна цьому на щодень надміру активному, кумедному й такому милому чоловікові, який так раптово стався в її житті, який сам — хай навіть помилково, але всі справжні любові випадкові! — знайшов її, не відступив, аж доки вона не здалася, який ось тут, посеред принишклого міста, лежить з нею і ділить небо, тишу і доторк руки. Мовчання. Небо. Рука в руці. Безмежна вдячність, що вони знайшли одне одного. Марічка аж легенько закусила губу від насолоди, яка переповнювала все її єство — і тут раптом почула тихе, але впевнене хропіння! Цей телепень хропів, він заснув! У такий момент, коли вона вважала, що він лежить, насолоджується й мовчки думає про неї! А він хропів! Після цього вона не розмовляла з ним чотири з половиною дні, хоча Тис так і не зрозумів через що.

Можливо, найбільш потішною у характері Тиса була його справжня серйозність, що несамовито контрастувала з його діями, словами і навіть виглядом. Він вірив у те, про що говорив, а всі навколо за животи від сміху трималися. Особливо він любив розповідати про свої подвиги, вміння й навички. Одного разу він прийшов у Марійчину кімнату і заявив, що зараз її та співмешканок нагодує. Спеціально для цього й м'ясо з собою приніс. Звільнив стіл, вийняв з кишені піджака замотаний у газету великий тесак і заходився готувати.

Супроводжував цей процес двогодинний монолог, в якому Тис хвалькувато розповів, що: а) у його сім'ї споконвіку різали свиней, а він змалку в цьому процесі допомагав, причому приблизно з п'ятирічного віку вже все робив самотужки, а у сім років зарізав стокілограмову льоху з одного удару, коли ж йому сповнилося дев'ять, за ним бігали всі сусіди з проханням відтяти голову курці чи заколоти кабанчика; б) він особисто ніколи не вважав це вбивством, просто життя жорстоке, і комусь треба це робити; в) якби не їли ми, то з'їли б нас; г) займатися м'ясом мають тільки чоловіки, адже в них на Генетичному рівні закладено інстинкт готування цього продукту; ґ) чоловіки ще в праісторичні часи бігали за мамонтами, здобуваючи їжу для племені, у наші ж часи у чоловіків ця звичка іноді раптово вигулькує з глибин підсвідомого, і, наприклад, він більше за різання й приготування м'яса любить хіба читати історію України; д) м'ясо треба солити не під час готування, а ще на дошці, щойно розрізавши, тоді воно смачніше; е) коли він у себе вдома, у Ведмедеві, готує м'ясо, то збігається навіть найдальша родина і всі сусіди, слава про його кулінарний талант гримить по навколишніх селах, як січові пісні за столом патріотів; є) не завжди, на жаль, у нього є час готувати, адже він зайнята людина; ж) якщо колись йому знадобиться робота, а фах історика не годуватиме його сім'ю, то він легко піде працювати кухарем; з) уже сьогодні через знайомих йому надходять пропозиції від закордонних ресторанів попрацювати в них шеф-кухарем чи хоча б навчити їхній персонал правильно обходитися з м'ясом, але він вибачається й відмовляє, оскільки мусить таки закінчити університет, та й — головне — не хоче подаватися в еміґрацію, адже треба будувати Україну; и) ніж у чоловіка мусить бути гострий, це як честь і гідність, багато хто не надає цьому ваги, але без ідеально гострого леза й м'ясо вийде несмачним, хто-хто, а він знає, про що каже; і) справжній чоловік на ринку вибирає шматок м'яса не на колір чи запах, і вже, ясна річ, ніколи не на слово продавця про свіжість чи якість, ні — справжній чоловік бере м'ясо на дотик, стискає шматок у руці, якщо він такий м'який, як жіночі груди, то нікуди не годиться, добре м'ясо при стисканні має бути, як пружна жіноча сідниця; ї) не варто промивати м'ясо перед нарізкою — чим більше в ньому крові, тим соковитішою вийде страва; й) спеції лише приглушують справжній смак м'яса, якщо хтось хоче спецій — то хай наїсться самих спецій; к) він це все розповідає їм, бо дуже їх поважає й безмежно любить Марічку.

Після цього довгого, але безумовно пізнавального монологу Тис узяв сковорідку й кроком переможця поквапився на кухню, повернувся звідти за сорок хвилин, і всі повмощувалися за стіл. Було безбожно несмачно. Одні шматки були замалими — і пересмажилися, інші завеликими — і залишилися сируватими. Жувати було неможливо, оскільки Тис не відділив пліву. Страва вийшла такою пересоленою, що потребувала карафки води до кожного шматочка. А Тис усе перепитував, чи всім смакує, й задоволено світився. Наостанок, уже прощаючись, він скромно промовив: «Учіться, дівчата, поки я живий». І ледь не схлипнув від жалю, що така людина колись покине цей світ, і вже нікому буде пояснити затурканим дівкам секрети кулінарного мистецтва. Таким він був. Просто неможливо не закохатися.

І Марічка закохалася. Уже з наступного навчального року вони почали жити разом. Тобто вони, звісно, й до цього примудрялися більшість часу проводити поруч, спати разом, їсти, читати і вчитися. Але побралися лише влітку. Марічка все чекала елегантного Тиса в білій сорочці, який вклякає перед нею, простягає їй обручку й клянеться, що не може без неї жити. Уявляла, як вона хвильку вагається, а потім грайливо усміхається і каже своє милостиве «так!». Це мав бути вечір мрії свічки, музика струнного квартету, до якого в кульмінаційні миті приєднувався саксофон, вони багато б танцювали і сміялися, а потім планували б свою весільну подорож. Приблизно так це й виглядало, щоправда, без усіх зайвих деталей. Одного паркого червневого дня у кімнату до Марічки прийшов Тис, в якому вже бовталося грамів двісті горілки. Одягнений він був у шорти, з-під яких виглядали худезні волохаті ноги, брудну футболку й сандалі з шкарпетками. Сів на стілець і, намагаючись говорити повільно, щоб не видати сп'яніння, чим ще більше себе видав, сказав: «Слухай, Марічко, я тут був сьогодні в директора студмістечка, просив, щоб з наступного навчального року нам дали спільну кімнату в гуртожитку, але цей козел відповів, що такі кімнати дають лише сім'ям, так що давай цей-во, виходь за мене, і цей мудак не зможе нам відмовити!».

Аргумент цей був безперечним, тож вони проштампували паспорти, справили скромне весілля і з вересня почали жити разом. Це були два найважчі, але найщасливіші їхні роки. Жили в злагоді. Розруха, нічого немає, грошей катма, а вони — молода студентська сім'я. Після весілля Тис заборонив своїй дружині приймати будь-що від її батьків — мовляв, тепер він сам її всім забезпечуватиме. Вона свою частину угоди виконала, а в нього виходило слабо, але, зрештою, де бідолашному ідеалістові й гуманітарію було брати гроші в голодні дев'яності? Марічка перешивала свої старі сукні, економила на косметиці, шукала продукти за найнижчими цінами, але палко любила свого чоловіка. Він удень ходив на пари, а по обіді вирушав на ринок, де розвантажував щось, ходив з якимись шарлатанами старими совєтськими заводами, де вони визбирували металобрухт, виривали зі стін мідні електрокабелі, зривали умивальники в туалетах — усе це, щоб потім продати за безцінь. Так, він заробляв обмаль, але все найцінніше віддавав Марічці. У часи, коли в їхньому холодильнику залишалася лише квашена капуста, він раптом приносив їй помаранч — нечувану тоді розкіш. Коли вона казала, що йому треба купити штани чи сорочку, він завжди відмовлявся, називаючи свої речі «майже новими». Примудрявся десь без грошей роздобути квиток у кінотеатр, вів туди Марічку, а сам дві години сидів на лавці перед входом, чекаючи на неї. Коли вона вивихнула ногу, на руках поніс її в поліклініку. Тис любив її так, що вона попри всі ці від них не залежні катавасії, які трусили країною, була справді щасливою.

З цього великого щастя на останньому курсі університету в них народилася донечка, Катруся. З нею побільшало клопотів, але й любов їхня зміцніла, переродилася з простого, хоч і глибокого, захоплення одне одним у справжню рідність. Тепер у Тиса з'явилися дві жінки на плечах — і він потроїв свої зусилля. Не все, звичайно, йому вдавалося, переважно взагалі нічого не вдавалося, але він не розгинав спини й працював з ранку до вечора. А був же ще й університет, який обом треба було закінчити. Удень працював, уночі вчився, ще й переписуючи конспекти для Марічки, яка не могла ходити на пари. Вони поставили собі за мету протягнути в Ужгороді ще рік, закінчити університет і поїхати жити у Ведмедів, де у Тиса залишився будинок після батьків. Там він уже — з дипломом — мав улаштуватися на пристойну роботу й краще заробляти, там було де жити, там мало початися їхнє справжнє сімейне життя.

Так і сталося, наступного року, після успішного захисту дипломних, вони з дитиною переїхали жити у Ведмедів, де заходилися облаштовувати своє сімейне гніздечко. Якими щасливими вони були! Тис пішов працювати шкільним учителем, а Марічка давала приватні уроки біології учням, що в майбутньому прагнули вступити на біологічний чи медичний факультет, Катруся росла здоровою й веселою, життя поволі набувало додаткових барв, вони ставали повноцінною сім'єю. Попри скруту, ці кілька років були абсолютно щасливими. Щоправда, Тис ставав усе дивакуватішим, забудькуватішим, а його витівки — все чудернацькішими й карколомнішими. Але Марічка любила його й такого, на десятий рік її навіть почали смішити його жарти. Вона, наприклад, заходила до нього в кабінет і починала вимагати наведення бодай якогось ладу у тому «гадючнику, гнізді бруду, безладу й зарази», як вона висловлювалася, а він на це відповідав гаслом однієї з українських націоналістичних партій: «Бандера прийде — порядок наведе!». І вона сміялася, все йому вибачаючи.

Здається, за ті роки Тис із Марічкою стали одним цілим — і зовсім не метафорично. Розуміли одне одного з півпогляду, з півслова. Їм було цікаво проводити час разом, після роботи учитель історії прожогом мчав додому, адже його там чекали дружина з донькою. Усе в їхній родині вирішувалося жартома, сварки не вибухали, оскільки й приводів не було. Ба більше: їхні тіла, мовби виліплені з пластиліну, за кілька років спільного життя набули взаємовідповідних форм. Коли в ліжку Марічка вигиналася на бочку, Тис лягав позаду й ідеально допасовувався до її вигину, між ними не було жодної шпарки. А коли дружина поверталася на живіт, чоловік обіймав її за плечі, закидав ногу так, щоб прикрити її сідниці, і знову ця форма була бездоганною, їм було так добре й зручно лежати одне на одному у будь-якій позі, наче вони й справді були створені одне для одного — Тис для Марічки і Марічка для Тиса. Але це не зовсім правда, бо вони самі себе створили, самі підігнали кожну деталь, вигин, сантиметр, кісточку і м'якуш.

Катруся, щастя їхнє, підростала й тішила батьків. Хоча змалку була плаксивою, а у дошкільному віці любила напакостити, з кожним класом школи ці її прикрі риси зникали, і з капосного дівчиська вона перетворювалась на дівчинку-янголя. Добре і дедалі краще вчилася, не замурзувалась у перші п'ять хвилин після перевдягання, припинила битися з хлопчиками й лазити по деревах. Уже з десяти років Катруся була такою маминою помічницею, що нею вся вулиця захоплювалася: могла і прибрати, і картоплі начистити, й посуд помити, допомагала мамі ліпити вареники, крутити голубці, мила вікна й чистила старий срібний посуд. Захоплювалася читанням, бувало, що батьки вночі мусили відбирати в неї лампу, щоб нарешті вклалася спати, але дівчинка після того брала ліхтарик і читала під ковдрою. Тож не дивно, що у старших класах вона твердо вирішила стати філологом. Спочатку їй кортіло податися до Львова, але старі називали його Далеким Сходом (що з географічного погляду було святою правдою) і не хотіли відпускати її аж у таку далечінь. Тому намовили доньку вступати в Ужгородський університет. Невдовзі Катруся блискуче склала вступні іспити і стала взірцевою студенткою факультету іноземної філології. Марічка й Тис були щасливими й гордими — доки не трапилося лихо, яке й розбило їхнє життя.

Як пізніше з'ясувало слідство, того вечора студентка першого курсу факультету іноземної філології Ужгородського національного університету Катерина Михайлівна Чвак, 1993 р.н., разом із друзями у своїй кімнаті № 138 гуртожитку №4, що знаходиться за адресою 88000, м. Ужгород, вул. Університетська, 12, святкувала власний день народження. На святкування було запрошено понад двадцять осіб, тож із кімнати довелося винести всі зайві меблі, які студенти тимчасово розставили в коридорі. У згаданій кімнаті залишилися тільки два столи й стільці, на яких і сиділи гості. Компанія святкувала всупереч внутрішнім правилам гуртожитку, в тому числі порушуючи режим тиші й розпиваючи алкогольні напої. Приблизно опівночі Чвак К.М. стало погано, після чого вона впала і померла, ймовірно, від удушення. Точну причину смерті з'ясовує судмедекспертиза.

Як пізніше розповіла згорьованим батькам подруга покійної, вечір був чудовим, а компанія — дружньою й веселою. Вони справді випивали, але небагато. Серед гостей, як і на всьому факультеті іноземної філології, переважали дівчата, тому йшлося радше про цокання й тости, ніж про справжню пиятику. Так, вони тимчасово винесли шафи, тумбочки й холодильник у коридор, щоб усі могли поміститися в кімнаті. З охороною гуртожитку — за пляшку й закуску — досягли домовленості, що святкуватимуть, але тихо, нікому не заважаючи. За давнім студентським звичаєм, тости, почавшись праворуч від іменинниці, три години йшли по колу, аж доки досягли Катерини з протилежного боку.

Тоді настала її черга виголошувати тост — за гостей, дякувати їм. Словом, як заведено. Але після того всього, після алкоголю і взагалі вперше на своєму самостійному, без батьків, дорослому святі, вона перехвилювалася. Хотіла справити враження, буцімто їй весело, залізла на стілець, але насправді її аж трясло, немов перед публічним виступом. Вона підняла келих, криво, через силу, усміхнулась — і полетіла на підлогу. Після чого нею почало бити, нестримно теліпати у якомусь нападі, її тіло скручувало, ламало, гості спочатку відсахнулися, дехто навіть із криками вибіг на коридор, дехто взагалі накивав п'ятами, але після першого шоку кілька людей підійшли й спробували її заспокоїти. Та не знали як.

Втримати Катю було неможливо, тіло її набуло нечуваної сили, очі вирячилися, а з рота йшла піна. Ніхто з присутніх першокурсників раніше не бачив падучої, епілептичного нападу, тож ніхто й не спробував у перші хвилини силою втримати на підлозі від різких конвульсій тіло та негайно засунути до рота — хай навіть виламуючи зуби — ложку або якийсь твердий предмет і притиснути язик, аби він не запав у горло й не перекрив дихальні шляхи. Натомість молодь намагалася заспокоїти її словами, обливала водою, нарешті хтось здогадався викликати швидку, але, на жаль, на превеликий жаль, вона, як завжди, занадто довго їхала, хоч лікарню й видно було з вікна гуртожитка. Коли прибули лікарі, іменинниця лежала на підлозі власної кімнати «без ознак життя».

На похороні плакали і старі, й молоді. З'їхалася вся родина, зійшовся весь Ведмедів, приїхали однокурсники й викладачі — ридали всі. Коли Катрусю, вдягнену, як і належить незаміжнім дівчатам, у білу весільну сукню, везли через усе місто в труні, то, здається, голосили й собаки, і коти, схлипували дерева, а повітря було гарячим від жалоби. А коли на цвинтарі перша лопата землі, яку гробар Ичі кинув у могилу, гримнула об віко труни, Марічка впала навколішки і заревла так страшно, як ревуть тварини перед землетрусом.