Розділ шостий, в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи

— А навіщо ж вам тоді фонтан?

— Фонтан? — перепитав Ікар. — Фонтан ми встановимо на центральній площі, адже вона розташована дуже близько до кордону. Там буде вхід у тунель, і велика кількість людей навколо нього не привертатиме уваги, адже в центрі весь час крутиться купа народу. До того ж у процесі будівництва тунелю видобуватиметься багато землі. В іншому місці це може зродити нездорове зацікавлення. А якщо ми будемо вивозити землю з-під фонтана, то ні в кого підозр не виникне, адже кожному телепню ясно, що там триває будівництво підземних комунікацій. Ані митники, ані прикордонники ніколи не допетрають, що ж насправді ми робимо, бо втілювати такий проект у самому центрі міста — нечуване нахабство. Тож там ми будемо абсолютно безпечні. Саме тому ми й прийшли до Вас, тільки Ви можете дати дозвіл на таке будівництво. Я вже порадився з Мірчею, ми вдвох як меценати беремо на себе всі витрати з будівництва Фонтана Єдності — подарунка рідному містові. Це наша частка. Тисова частка — ідея, він це все вигадав. Ичі копатиме, це його внесок. А від Вас потрібен усього лише дозвіл, пане мер.

— Ну, тепер розумію, розумію, розумію... — задумливо проказав Золтан Барток і розлив залишки оковитої у чарки. Її залишилося мало, тому кожен отримав символічну порцію, а найменше з усіх дісталося Ичі, що вже давненько куняв за столом. Міський голова глянув на гробаря й удавано суворо сказав: — Розбудіть хтось його. Негоже спати в кабінеті мера, де вирує робота на благо міста!

— Я за, — проказав отетерілий Ичі, якого зі сну збудив копняк Ікара. Всі випили.

— Я все розумію, шановні мої патріоти міста, але ж де мій інтерес, мій інтерес, мій інтерес де? — міський голова сховав порожню пляшку в шухляду столу і величаво розсівся у кріслі.

— По-перше, — повернувся до полеміки Тис, — у вашій передвиборній програмі кандидата на пост міського голови було записано, що ви докладатимете усіх зусиль задля розвитку відносин між нашим містом і сусіднім регіоном Угорщини, сприяючи таким чином євроінтеґрації України. Так що це втілення вашої обіцянки.

— А по-друге? — скептично й лукаво усміхнувся мер, після чого витер свою мокру від поту лисину носовичком.

— По-друге, — не вгавав Тис, — ви й сам, пане Золтане, етнічний угорець, мадяр, тому Генетично зацікавлені у зближенні нашого краю й держави з Угорщиною і Європою.

— Генетично, кажете, зацікавлений? — розчаровано глянув міський голова.

— І, головне, по-третє, — Тис підняв свій худий вказівний палець з брудним довгим нігтем, немов підкреслюючи кульмінаційність моменту. — Фонтан буде подарований місту, а ви зможете записати його у свої здобутки.

Усі четверо відвідувачів синхронно перевели погляд на міського голову, який мав явно розгублений вигляд. Запала мовчанка. Випити більше не було, а всі слова вже прозвучали. Залишалося чекати вердикту Золтана Бартока, у мутних і п'яних очах якого компанія з усіх сил намагалася розгледіти схвалення.

— Щось мені ваша ідейка слабо подобається, — зневажливо й стомлено підсумував мер. — Більше того, я буду змушений звернутися до правоохоронних органів...

— Зачекайте, зачекайте, це ж справді хороша ідея! — стрепенувся Ікар.

— Я не наймався бути Мойсеєм українського народу на шляху євроінтеґрації. І про жодні тунелі у своїй програмі не писав. Нас усіх пов'яжуть за такі витівки — і матимуть рацію. Такі речі не робляться без згоди згори, — багатозначно закотив очі міський голова.

— Є ще один дуже важливий нюанс, я впевнений, що ви, як справжній бізнесмен, як найкращий бізнесмен міста, його відчули... — закинув гачок Геній Карпат.

— Ну-ну, я люблю нюанси, нюанси, нюанси! — зацікавився Золтан Барток.

— Розумієте, ми з Ікаром багато чого бачили в житті, через багато що пройшли, хоч і окремо один від одного, — здалеку почав Мірча. — Не буду приховувати, та Ви й так чудово знаєте, що я певний час розвивав транскордонну співпрацю. Спочатку сам, поволі й малими кроками, а потім у мене з'явилася команда, справжні духи лісу, вони могли перенести на собі все що завгодно. Потім я довго й плідно співпрацював із нашими братами, циганами, а...

— А, до речі, цигани, — Тис обірвав Генія Карпат на півслові, але продовжувати йому було важко, язик плутався в роті, як риба в сітях. — Так, цигани, наші брати. Навіть вони більш євроінтеґровані, ніж українці, вони є в усіх країнах, їм добре, пощастило, в них немає своєї держави, тому ніхто їм не забороняє вступати в Євросоюз, бо вони й не можуть, і не треба їм.

— Не мели дурниць! І не перебивай! — гаркнув розлючений Геній Карпат. — Я співпрацював із циганами, тепер євроінтеґрую народи Китаю й Пакистану, але з дня на день це робити все важче, бо підлі прикордонники влаштовують засідки, виловлюють нас радарами, вимагають захмарних хабарів, крутять домовленостями, як циган сонцем.

— І в мене те ж саме, — підтримав колегу Ікар. — Я їздив різними дорогами в Угорщину, переходив різні пропускні пункти, я створив флот, я піднявся в небо, вигадав і змайстрував літак, ну добре, дельтаплан, який у мене одразу ж конфіскували і віддали тільки за нечуваний викуп. І що тепер? Контрабанду мені возити нема як, літак — найбільша інвестиція мого життя — тепер виїжджає з дому тільки раз на рік, на Пасху, коли я вулицями Ведмедева везу ним свою дружину до церкви, розганяючи дітлашню й гусей. Мені це приниження вже в печінках сидить, набридло все! Я хочу повернутися в бізнес, а ніяк. Ціла країна піднялася на революцію за євроінтеґрацію, а вони так і не відкрили для нас кордони!