Розділ сімнадцятий, в якому закінчується та частина історії, що відбувається у цьому найкращому з можливих світів

Бо любив її, бо любить її, відповідав він сам собі, пливучи у підземній темряві. Любить. І зараз їй про це скаже. Що дуже любить її. Що йому пощастило з нею, і він вдячний своїй Марічці за те, що вона тоді стояла під гімназією з палітуркою від книжки Шевченка в руках. Що вона була з ним. Що їла апельсини, які він їй приносив після нічного розвантажування вагонів. Що поїхала з ним у Ведмедів. Що народила йому донечку, щастя їхнє. Що не покинула, не пішла від нього у найважчі хвилини. Після смерті дитини, коли життя розвалилося. Що далі залишалася з ним, попри все. Терпіла, коли він приходив п'яним.

І не нарікала, коли він цілими днями не озивався до неї, зачинившись у своєму кабінеті. Вона була з ним весь цей час, хоча давно могла знайти собі кращого. Мабуть, вона просто любить його. Також любить його. Бо якби не любила, то не зірвалася б посеред ночі, щоб піти за своїм чоловіком у підземний тунель, у втечу, у невідоме. А Марічка пішла. Довірилася. А він привів її до смерті. Найжахливішої з тих, які можна уявити: втопитися у бетонному підземному тунелі. Як у кишці. Ось до чого він довів її, свою маленьку й прекрасну Марічку.

Тис уже не вірив, що їм пощастить урятуватися. З угорського боку кришка також була зроблена якісно. Як і весь тунель. Вони не зможуть її вибити, відчинити. Вони приречені. Але чоловік не хотів казати про це дружині, не хотів лякати її. Натомість хотів попросити вибачення. За все: за ціле життя, яке не вдалося, за себе-невдаху, за те, що не зміг запобігти смерті доньки, що не зробив щасливою, що так і не показав моря, що розчаровував безліч разів, що живою завів сюди, під землю... Тис хотів вибачитися і просто сказати, що дійсно любить Марічку. Хай вона йому вибачить, але він потягнув її в тунель, бо не може без неї, бо не уявляє свого життя без неї. Бо любить її. Тому й потягнув. Тож хай вона його вибачить, спробує вибачити. Бо він любить її. Це хотів Тис сказати Марічці, але все не знаходив мужності.

Слова застрягли йому в горлі. Найважче сказати про любов людям, яких найбільше любиш. Яких любиш так довго і всеохопно, що це стає само по собі зрозумілим. Адже і так ясно, що любиш цю людину, то навіщо їй про це казати? І люди мовчать роками, боячись осоромитися, відкритися, відчути себе беззахисними. Бо слово «люблю» робить людину беззахисною. І справжньою. Тис просто хотів вибачитися і сказати, що любить. Більше йому додати нічого. Хай хоч у ці останні хвилини його рідна Марічка, яка все життя з ним страждала, знає, що це було не даремно: він справді любив і любить її понад усе. Тис хотів сказати рівно стільки. Щоб хоч смерть їхня не була безглуздою. Хотів це сказати Марічці, але не міг.

Допливши до кінця тунелю, вони добрих п'ятнадцять хвилин намагалися вибити прямокутний люк нагору, вибратися з пастки, врятуватися. Впиралися ногами в долівку, руками й плічми штовхаючи кришку. Гамселили об неї кулаками, кричали, кликали на поміч. Але все безрезультатно. Обмацали кожен міліметр люка, намагаючись знайти якусь зачіпку, отвір для ключа, ручку, важіль, шпаринку — намарне. Знову гупали, але дедалі слабше, безнадійніше.

Вода прибувала. Тис із Марічкою розгублено стояли на колінах у цій холодній воді, у темряві бетонної труби, яка ставала їхньою труною. Обоє вперлися потилицями в стелю, та вода вже сягала їм до підборідь.

— Це все? — зляканим, дитячим голосом запитала Марічка.

Тис повернувся до неї, взяв під водою її долоні в свої, наблизився до її обличчя, якого не бачив, але все одно вдивлявся в темряву, немов у прекрасні карі Марійчині очі. Він знав, що хоче їй сказати. Він відчував її поруч. І подумки дякував своїй рідній дівчинці за те, що пройшла з ним до кінця. Дякував і водночас хотів вибачитися, бо це він у всьому винен. Але він любить її, не може без неї. Саме це хотів Тис сказати своїй дружині.

Він тримав її долоні в своїх, попри холод води відчуваючи рідне тепло. Так, ніби завдяки цьому доторку між Тисом і Марічкою пульсував струм любові. Голосно вдихнувши, Тис приготувався сказати те, що хотів сказати так давно, але все не знаходив для цього мужності й часу. Найпростіші слова, яких Марічка чекала від нього так довго. Тепер час настав. Тис сковтнув слину і намагався розгледіти перед собою рідні очі дружини. Зараз він їй скаже. Їй, найріднішій. Його небесній.

Вода піднялася настільки, що майже досягла кабелю, який постачав струм відсутнім лампочкам. Хвиля гойднулася, лизнула патрон — і розряд пройшов водою значно швидше за швидкість звуку: сухий електричний тріск до вух подружжя долинути не встиг. Вода вливалася й далі, але вже безшумно, оскільки труба опинилася нижче її рівня. У холодному тунелі запанувала тиша. Було чорно, яку труні. Тис із Марічкою плавали під водою. Їхні тіла набули невагомості. Їхні руки трималися разом, пальці залишилися переплетеними. А очі розплющеними. Наче вони назавжди вирішили дивитися одне на одного. Як того теплого жовтневого вечора цілу вічність тому, коли Тис уперше побачив Марічку у світлі ужгородських ліхтарів. Боже, якою ж прекрасною вона тоді була!

Ужгород-Чернівці-Ужгород,

2014-2015