— Так, усе буде добре, але я питаю про інше. Що нам зараз, конкретно зараз робити?
— Слухай, тунель закритий, бо він почне працювати лише завтра, на День Незалежності, одночасно з фонтаном. Тому нам, мабуть, доведеться дочекатися цієї миті — тоді й вийдемо. Добре, що ніхто не знає, що ми тут. Тому ми в безпеці. Зараз повернемось до вагонеток. У нас є вода, якась їжа, там перечекаємо, а завтра, коли все запрацює, разом із товаром переїдемо сюди й тихцем прошмигнемо на свободу. Все буде добре!
Марічка замовкла, хоча тривога не покинула її. Вона сподівалася, що вже зараз вони будуть у лісі на угорському боці, дихатимуть свіжим повітрям, будуть вільними, а тунель виявився зачиненим. До того ж — із обох боків. Людині в такій ситуації важко опанувати себе, бо мимоволі почуваєшся трупом чи земляним хробаком. Але нічого не вдієш, треба перечекати ще день, а вже завтра цей кошмар закінчиться. Намагаючись позбутися похмурих думок, жінка почала повзти назад, на український бік тунелю. Та раптом зупинилася:
— Слухай, тут вода, в мене руки й коліна вже мокрі, — розгублено глянула вона на чоловіка.
— Так, я теж відчуваю. Ну нічого, це, мабуть, ґрунтові води просочилися, не звертай уваги, — вдавано спокійно відповів Тис, хоча й сам насторожився: дорогою сюди в тунелі було сухо, як у пустелі, він це точно пам'ятав, бо ще дивувався якості виконаних робіт. Тепер же вся долівка була у воді. Але щоб не лякати дружину, він із байдужим виглядом поліз уперед.
Поки Тис із Марічкою лізли на угорський бік, до підвалу кафе «Дунай» прийшов Міклош Свищо. Сьогодні йому треба було їхати на день народження армійського товариша, який жив у сусідньому районі. Повернутися чоловік планував лише пізно ввечері, тому перевірити установку перед завтрашнім запуском фонтана вирішив саме тепер. Так йому буде спокійніше. Зайшов у підвал, розкрутив великий кран, піднявся в кафе й вийшов на площу. Усе залишалося спокійним і тихим, вода з фонтана ніде не витікала, значить усе підігнано добре. Залишалося завтра зранку натиснути кнопку, яка відкриє клапан й увімкне мотор, що подаватиме воду у фонтан під тиском — і все запрацює. Повернувшись униз, Рибалка прислухався, йому здалося, що він чує шум протічної води. Він ще раз здивовано піднявся на площу й оглянув фонтан, але нічого підозрілого не виявив. «Певно, вода в каналізації шуміла», — подумав наступник Ичі, повернувся, зачинив двері в підвал і вулицею Станційною пошкандибав до вокзалу, щоб устигнути на першу електричку.
Тис повз уперед і розумів, що коїться щось погане. Вода прибувала, це безсумнівно. Тепер вона закривала долоні сантиметрів на п'ять. До того ж відчувалася течія — саме з того боку тунелю, куди вони з дружиною лізли. З українського боку. Щоб не змушувати Марічку, яка повзла позаду, хвилюватися, він вирішив поговорити вголос, відволікти її думки.
— Знаєш, — завів Тис, чалапаючи руками й колінами у прохолодній воді, — мені здається, що існує якийсь вищий задум. Тільки не смійся. Просто я думаю, що все на Землі не просто так. Учора я лежав на березі Тиси, поки чекав смерку, і думав. Звідки в людях стільки жорстокості? Чому вони хочуть убивати, знищувати одне одного? Чому на це наважилися мої знайомі, з якими я поділився своєю найкращою ідеєю, мої компаньйони, які мали би бути вдячними мені? І навіть Ікар, з яким я сидів у школі за однією партою, погодився з тим, що мене краще вбити й продати на органи. Я про це вчора довго думав, а потім пазл у моїй голові раз — і склався. Я ж історик. І знаю, що протягом усієї своєї історії люди переважно займалися війнами і вбивствами. Не могли зупинитися. Немов їх нечистий під'юджував. Весь час, століття за століттям — війни і війни. Після жахів Другої світової всі сподівалися, що людство порозумнішало, принаймні наша його частина, західна цивілізація. Що після газових камер Аушвіца навмисно організована смерть уже ніколи не прийде в Європу. Що тепер ми навчені, освічені, у нас є техніка, інтернет, міжнародні організації, мультикультуралізм і таке інше. Але ні: на початку дев'яностих вибухає війна в Югославії, де люди масово вирізають одне одного, спалюють цілі села, кілька тисяч чоловіків із міста Сребрениця вбивають протягом одного дня! У наш час, у Європі! А тепер ця шизофренічна війна з дурною Росією... От для чого Путін це все почав, чому він захотів убити тисячі людей, а мільйони приректи на нещастя? Що ним рухало? І вчора я це розумів. Ним рухало те саме, що рухає й мером, й Ікаром, і Дохторкою, і Мілошевичем, і рештою вбивць. Ними рухає людська природа. Бо людина — не лише добра, а й лиха. У кожному з нас закладено ген убивства й жорстокості. І він не вимивається культурою й цивілізаційним поступом. У кожному з нас. Порослий шерстю пітекантроп убивав так само, як путінські вояки сьогодні, хоча нині вони мають супутники в Космосі, надточну зброю, мобільний зв'язок... Уяви такого солдата фортуни: він іде територією України, у нього в кишені Інтернет, тобто весь світ, а він убиває всіх на своєму шляху. Тобто по суті нічим не відрізняється від свого мавпоподібного пращура. Та ні, відрізняється. У гірший бік. Бо нищить набагато більше, без жодної потреби і в підсумку собі на шкоду. Так, у кожній людині є прекрасне й потворне. Але чому прекрасне з нас треба витискати силою обставин, а потворне так легко вилазить саме? І я тобі скажу: це все Природа, Земля. Просто нас стало забагато на цій планеті. Сім мільярдів істот, які все жадібно поїдають, залишаючи за собою Джомолунґми сміття. Щоб вижити самій, планета й запускає цей смертельний для нас, але захисний для себе механізм. Це той механізм, який у шумерів чи в Біблії описувався за допомогою метафори потопу. Земля вигадує невиліковні хвороби, рак, СНІД, віруси й епідемії, щоб почистити людські ряди, щоб нас не було аж сім мільярдів. Бо там, де люди, там бруд і горе, жадоба й невдячність. Так, ми невдячні своєму дому, своїй планеті, своєю нерозумною діяльністю ми можемо знищити Землю. Тому вона захищається від нас. Але жодні віруси й хвороби не можуть убити всіх людей. Усе людство може вбити тільки сама людина, для цього вона й винайшла ядерну зброю. Так що всі ці СНІДи разом з війнами — це просто санітарний процес. Самоочищення. Ми не потрібні Землі, ми виявилися поганими дітьми. Паразитами на її тілі. Тому вона надсилає нам імпульс, який активує в кожному з нас погане, вороже, смертельне — і ми вбиваємо один одного. І тому я не тримаю зла на своїх колишніх компаньйонів. Вони — лише інструменти у цій не ними придуманій грі.
Марічка не відповіла. Мовчки повзла за чоловіком, важко й голосно сопучи. Тривога і страх висіли в повітрі. Вода все прибувала, її рівень уже сягав ліктя. А здалеку, звідти, де тунель починався під фонтаном, чувся звук водоспаду. Труба всередині відлунювала кожен крок Тиса й Марічки, їхні рухи породжували хвилі, що з плюскотом розбивалися об бетонні стінки. Тис замовк і більше не говорив. Жінка теж мовчала. Їх паралізував страх, а темрява й холод замкнутого підземного тунелю лише потроювали його.
Нарешті вони дісталися до початку тунелю. І побачили, що вода справді падає в тунель згори — просто з труби, що стриміла з правого боку. Поруч із нею зі стелі звисала інша труба. Вочевидь, вони мали бути сполученими. Але не були. Бракувало сполучного коліна. Тис спробував освітити їх ліхтариком, але нічого не побачив, бо батарея майже розрядилася. Як шкода, що вчора він весь день провів на річці й не зарядив телефон! За кілька секунд він ще кілька разів блимнув і зовсім згас. Тис спробував заткнути трубу водогону, з якої товстим струменем падала вода, своїм піджаком, але намагання це виявилося марним: тиск води був настільки високим, що чоловік не міг втримати свій піджак у трубі навіть руками. Жах пронизав його цілком. Воду зупинити не вдасться. Тис кинувся до люка, але той і далі був наглухо зачиненим.
— Дай свій телефон, мусимо подзвонити в міліцію чи будь-куди, хай нас рятують. Тунель задраєний, тут усе майже герметично, а вода прибуває дуже швидко. Через годину нас повністю заллє, ми тут просто потонемо. Тому к бісу ці небезпеки, треба дзвонити в міліцію, в пожежну, хай нас витягнуть звідси, а потім уже розберемося з Бартоком і рештою, — гучно, щоб перекричати водоспад, сказав Тис у темряву позаду себе, бо вже нічого не бачив.
— Чекай, зараз, — відповіла Марічка, після чого почувся звук розстібання блискавки на рюкзаку. А потім секунд двадцять узагалі нічого, крім шуму води, не було чутно.
— Даєш? Не чухайся, ми тут у пастці! — запанікував Тис.
— У нас проблема, — кволеньким від переляку голосом сказала Марічка. — Здається, телефон розмок. Я поклала його у верхню кишеньку рюкзака, а коли ти сказав надягнути його на груди, а не на спину, ця кишенька опинилася знизу. Там усе мокре, і паспорт. Телефон не вмикається, зовсім не реагує...
— Чорт! — аж завив чоловік. Вони сиділи в безпросвітній пітьмі. Раптом Тис згадав про свій дешевий електронний годинник. Без особливої надії натиснув на кнопку підсвітки — і прямокутник маленького екрану засвітився. Значить, таки не брехали продавці про його водостійкість. Цифри показували 07:42. — Чорт, чорт! Ще й восьмої ранку немає, а води вже майже третина труби! Що робити, що?!
Тис божевільно загупав у люк, щосили волаючи: «Рятуйте! Згляньтеся! Ми тут, унизу! Рятуйте, на допомогу!». Так тривало хвилин десять, аж доки чоловік засапався і вибився з сил. Тоді втомлено опустився вниз, сів і сперся спиною на стіну тунелю. Марічка мовчала, її взагалі не було видно. Вода з несамовитим гуркотом прибувала. Раптом чоловік зірвався на ноги — так рвучко, аж гепнувся потилицею об стелю труби. Але Тис не звернув уваги на біль. Намацав трубу, що звисала згори, ту, що вела до фонтана, і почав у неї кричати, благати про допомогу, сподіваючись, що крик почують нагорі, під дубом на площі Миру. Кричав, допоки не зірвав голос. Жодної відповіді.
Тепер гатити кулаками об люк почала Марічка. Нарешті вона вийшла із заціпеніння. Гепала, заклинала, але також намарне. Залитою була вже половина труби. Якщо вода й надалі прибуватиме так швидко, то вже за годину, максимум за півтори вони потонуть тут, як у консервній банці.
— Пішли, пішли за мною, — шарпнув Тис Марічку за волосся: хотів схопити за лікоть, але в темряві не розрахував. — Пішли, нам треба якнайшвидше дістатися до угорського боку. Тут шансів немає. Тут люк зі старого бомбосховища, він може витримати ядерний удар. А там, у лісі, все простіше. Там нам має вдатися вибратись із цього пекла. Обоє впремося — і вивалимо ті двері. Давай, швидше!
Марічка послухалася безапеляційно. Її мозок відмовлявся приймати цю ситуацію, їй здавалося, що все це сон, кошмар, з якого вона ніяк не може прокинутися. А чоловік пропонував їй шанс, план, вихід. Вона знову довірилася йому. Тепер вони залишили рюкзаки тут, бо ті заважали пересуватися. Значно швидше пролізши повз вагонетки, пара знову опинилася у вільному просторі труби. Води було вже стільки, що йдучи навкарачки, треба було високо задирати голову, щоб не пірнало підборіддя, а рот не хапав хвилі разом із повітрям. Вода все більше здавалася крижаною. Хоч надворі й стояв серпень, але в такій кількості у бетонному підземному тунелі вода пробирала холодом до кісток. Одяг намок, став важким і заважав рухатися. Спочатку Марічка скинула з себе куртку, а потім і черевики. Чоловік і жінка сунули вперед з останніх сил, шум води під фонтаном поволі залишався позаду. Приблизно на середині тунелю Тис уперше спробував не повзти, а плисти. Це йому вдалося. Так було легше і швидше. Порадивши дружині теж віддатися потоку води, Тис поплив уперед.
Останні двісті метрів тунелю його не покидала думка, що він дарма взяв із собою дружину. Хотів зробити як краще, а вийшло як завжди. Якби він помер сам, то й байдуже. Себе він не жалів. Але за що це його рідній, маленькій, коханій Марічці? Чому він трапився в її житті, адже вона безсумнівно заслуговувала на кращого чоловіка? Привіз її в цей клятий Ведмедів, щоб вона тут ниділа роками. Зіпсував їй життя, позбавив перспектив. Так ніколи й не зміг її нормально забезпечити, дати хоча б те, що давали інші чоловіки своїм жінкам. Їм жодного разу не вистачило грошей, щоб поїхати на море. Коли померла Катруся, Марічка ще довго схлипувала, що її донька навіть на морі не встигла побувати, хоча все дитинство про це мріяла. Тис тоді подумав: Марічка ж теж ніколи, жодного разу не бачила моря. Тоді йому здалося, що він здатен це виправити, що тепер він точно повезе її й покаже своїй коханій море. Катруся не встигла, а вони побачать. Але зовсім скоро їхні стосунки геть зіпсувалися, вони перестали нормально розмовляти одне з одним, Тис почав пиячити й зникати в дешевих генделиках. Тікав від трагедії, від горя, яке заполонило його дім, у п'яні розмови про київських князів. І ось тепер він з Марічкою в тунелі, у черговому втіленні його хворої уяви. А вона так і не побачила моря. Для чого він її сюди затягнув? Чому не залишив удома, а сам не втік?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Карбід» автора Любка А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ сімнадцятий, в якому закінчується та частина історії, що відбувається у цьому найкращому з можливих світів“ на сторінці 2. Приємного читання.