Розділ тринадцятий, у якому реальність переплітається з маревом

— Яке смішне в неї ім'я, нагадує кунілінґус, — пирснула зо сміху Дияволиця, але ніхто на її жарт не зреагував.

— Є ще один зв'язок із Закарпаттям у цій вольтерівській історії, — не вгавав Тис. — Куніґунда — саме так називається одне з озер у Солотвині, на місці стародавніх кар'єрів солі. Ці кар'єри такі давні й за своїм значенням настільки важливі для нашої частини Європи, що про них могли, мабуть, чути й у Франції. Зрештою, на місці багатьох старих кар'єрів солі, що стали дуже глибокими, з'явилися озера. Вода там, як у Мертвому морі. Тепер це курорт, багато з озер підживлюються підземними термальними джерелами, тож вода навіть узимку в них гаряча.

— Знаємо, там кожен із закарпатців був, кайф! — погодився Ікар.

— Але загалом урочище Куніґунда відоме з інших причин, — раптом спохмурнів Тис. — Там, серед цих білих соляних кар'єрів, німці під час Другої світової війни розстрілювали місцевих циган. Їх і досі в тих околицях живе чимало, а тоді було в декілька разів більше. Всі знають, що гітлерівці хотіли змести з лиця землі євреїв, але мало хто знає, що за нацистською програмою від європейських циган теж не мало залишитися навіть сліду. У євреїв це називалося Голокост, а в циган — Пораймос. Отож, німці, яким у цьому допомагали мадярські гортисти, спіймали й зігнали місцевих циган в урочище Куніґунда. Була сувора зима. Вони шикували ромів на краю старих кар'єрів і так розстрілювали, тіла самі падали в яму. Таким чином їх там назбиралося дуже багато. Але одного разу окупанти отримали наказ позбутися тіл, заховати їх від сторонніх очей. Вони прийшли до цього кар'єру, а мороз стояв ого-го, рекордний. Було мінус двадцять п'ять градусів. Тож трупи циган буквально закам'яніли. А до того ж покрилися білою памороззю й легким нальотом солі. Виглядали, як казкові фігурки, скульптури з льоду. Мороз не дав тілам розкластися, тому під інієм були немов живі, але закляклі люди. Це було моторошне видовище. Збирати тіла змусили місцевих селян, один з них і описав це пізніше у своїх спогадах. Він згадує, що тіла були такі закам'янілі, що їх кидали в кузов вантажівки, як стовбури дерев. А коли вантажівка наповнювалася, кілька трупів ставили вертикально біля бортів, утворюючи таким чином загороду, паркан. А середину знову закидували тілами циган. Уявіть собі, як це мало виглядати: їде вантажівка, а ззаду — як колоди — стоять і лежать білісінькі, немов із казки про Снігову королеву, тіла людей. Брррр!

— Ну, я чув, що вони й у наші дні дуже екзотично помирають, — сказав Золтан Барток. — Тепер у тих краях навколо Солотвина, у Тячівському районі, живе дуже багато циган, і чимало з них дуже заможні люди, мільйонери, що заробили статки на контрабанді. Коли їдеш трасою на Яремчу, то в кількох селах є цілі палаци на понад сто кімнат кожен. Це будинки, які побудували собі місцеві циганські барони. Там все, як у казці: вежі, тріумфальні арки замість воріт, балкони розміром із спортзал. А коли якийсь такий циганський барон помирає, то йому замість могили викопують підземний будинок, в якому є все: ліжко, телевізори, стіл, холодильник з їжею, картини, фотографії рідних. А на тумбочку біля тіла покійника кладуть його заряджений і ввімкнений мобільний телефон. Тоді все це перекривають плитою й засипають землею. Якщо покійний циган захоче, то зможе подзвонити сім'ї.

— Так, це правда. А справа в тім, що душа, яку цигани називають муло, не помирає одразу, а ще якийсь час живе, тому родичі намагаються забезпечити її всім необхідним. Смерть для циган — зовсім не кінець, — поважно й задумливо додав Тис. Марихуана поволі переставала діяти, а алкоголь тиснув на простату, тож учитель нервово совався в кріслі, раз у раз хрускаючи своїми довгими пальцями. Йому хотілося вийти в туалет, але він боявся покидати цю кімнату, адже десь поруч мала блудити самотня душа невинно вбитого Ичі.