Розділ «Повстань, Лазарю!»

Вузька долоня лихваря виявилася підозріло твердою.

— Прошу в кімнату. Чаю? Кави? Коньяку?

— Кави. У мене принцип: вести ділові переговори на тверезу голову. Ось пізніше, коли ми домовимося...

— Якщо домовимося, Лазаре Петровичу. А принцип ваш мудрий, схвалюю...

Квартира Ватрушева нагадувала лабіринт. Неможливо було визначити, скільки тут кімнат і коридорів. Весь простір займали шафи, шафки, шифоньєри, полиці й полички, комоди й етажерки. Під стелею тягнулися запорошені антресолі. «Всякої фігні», послуговуючись визначенням карапуза, було тут вдосталь. Старі велосипеди, настільні лампи, набори гайкових ключів, штабелі грамофонних платівок, друкарський різак, порцелянові статуетки, телефонні апарати в чорних ебонітових корпусах, друкарські машинки, радіоли, гуслі з порваними струнами, портсигари з вензелями, бронзові канделябри для роялів, великий годинник з гирями й маятником...

І скрізь, на полицях, шафах і підвіконнях — горщики з квітами, кактусами та іншими фікусами. Можливо, рідкісними й екзотичними: чотириокий не тямився на ботаніці. У повітрі, слугуючи втіхою після міазмів під’їзду, стояв аромат тропіків.

— Обережно, не зачепіть агаву! Влаштовуйтеся, ось крісло.

Посеред насилу відвойованого у речей п’ятачка розмістився цілком сучасний м’який куточок: канапка, журнальний столик і два крісла, оббиті картатою тканиною. Точнісінько такого забарвлення, як халат на Степані Полікарповичі.

— Я пішов за кавою...

Спалахнула паніка. Зараз господар згине у нетрях неосяжної квартири і більше не повернеться. Ніколи. А гість проведе решту життя, шукаючи вихід і ридаючи від безвиході. Мана налетіла і відкотилася. Чотириокий зняв пальто, пошукав, куди б його прилаштувати — і на власний подив виявив вішалку, прибиту до дверцят шафи.

— Вішайтеся, вішайтеся, воно вільне...

Зварити каву за цей час було неможливо. Але лихвар вже дріботів до столика, несучи піднос з повним кавником, цукорницею і чашками. Над ним розтікся божественний аромат Мокко, імбиру, кардамону, чорного перцю...

«Треба б попросити рецепт», — зазначив Лазар.

— Ну, до справи. З чим завітали до старого?

— З пропозицією. Гліб сказав, що ви даєте позики під заставу... скажімо так, якоїсь нематеріальної суті.

— Залиште ваші евфемізми. Не бійтеся, я не матиму вас за божевільного.

— Добре. Я б хотів залишити в заставу одне почуття.

— Яке саме?

— Любов.

— До жінки? До батьківщини? До смачної і здорової їжі?