Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

У натовпі легко бути самотнім.

Жетон метро — ключ до просвітлення.

Сходжу вниз.

Ніру Бобовай

— Отже, ви сподіваєтесь повернутися назад? Додому?

— Так.

— Коли ж, якщо не секрет?

— Скоро.

— А яким чином ви збираєтеся це зробити?

— Ніяк. Просто повернуся. Разом з іншими, хто спав. Я не вмію — разом. Не люблю. Не хочу. Але тут все навпаки. Тут інакше не вийде. Баба мене вже знайшла. Тепер — скоро.

— Але якщо у вас дома так добре, може, ви б хотіли забрати з собою й інших людей? Щоб їм теж було добре?

— Усім?!

— Аякже. Адже це чудово, коли всім добре.

— Всіх забрати?!

— Не треба нервуватися. Припустімо, не всіх. Наприклад, тих, хто тут. У пансіонаті. Як ви вважаєте, у вас удома їм буде краще?

— Hi-і. Їм не потрібно, щоб краще. Було б потрібно, давно б пішли. Самі. Але вони залишаються. Значить, не хочуть. Якщо вдома стане багато людей, вийде дурня. Як тут. Вдома кожен — сам. А тут — разом. Не люблю, коли разом. Коли в місці, в одному місці, штовханина. Ви, лікарю, теж — сам. Вам тут погано. Підете зі мною?

— Спасибі за запрошення. Я подумаю.

— Думати не треба. Треба йти. Або не йти. Якщо ви підете — буде легше. Дійти.

— Добре. Скажіть мені, коли зберетеся додому.