Розділ «Повстань, Лазарю!»

— Вам кого?

— Я до Степана Полікарповича.

— Прізвище! Прізвище як?!

— Моє?

— Ні, Степана Полікарповича!

Було неясно: знущається господар, чи говорить серйозно.

— Моє прізвище Остимський. Лазар Петрович Остимський. Але це вам, швидше за все, ні про що не скаже. А прізвище Степана Полікарповича — Ватрушев.

— Звідки? Звідки знаєте?!

— Мені порадив до вас звернутися мій друг. Артюхов, Гліб Артюхов.

— По батькові?

— Чиє? Гліба?

— Ага! — тріумфально завили з квартири. — Не пам’ятаєте! І брешете ви все: хто та як...

— Тьху ти, з голови вилетіло! Ми з Глібом друзі з дитинства, по батькові рідко... О, пригадав! Ігорович.

У квартирі довго сопіли, булькали, потім заклацали замки.

Замків було багато. Не менше п’яти.

Нарешті двері прочинилися. Трохи, але цілком достатньо, щоб зрозуміти: розсохле дерево, фарбоване вкритим пухирцями суриком, — чиста бутафорія. Тут у разі чого плечем не проб’єш. Над сталевим ланцюжком із сутінку проступило гостроносе личко. Чіпкі очиці обнишпорили сходовий майданчик.

— Чого стоїте? Заходьте швидше! — металевою змією зашелестів, опадаючи, ланцюжок.

— Знаєте, скільки всяких пройдисвітів довкруги вештає? А потім цінні речі пропадають, гортензії сохнуть... На якій щоці у Гліба Ігоревича родимка?

— Немає у Гліба ніякої родимки. Тобто, на щоці. На шиї є, біля кадика.

— Чудово, чудово! Від душі радий знайомству.