Розділ «Повстань, Лазарю!»

— А ти мене не лякай, — мордатий доїв останню шпротину й ліниво піднявся з ящика. — Я страх який полохливий. Почну тобі любов піднімати, а руки, розумієш, тремтять... Вона і не встане. Гаразд, пішли в підвал.

— Навіщо в підвал? — не зрозумів чотириокий.

— Піднімати. Я обожнюю, коли в підвалі, біля холодильника. Там м’ясо на льодовику зберігається, мені від м’яса сил прибуває.

— Ага, — здогадався Лазар, — тому вас М’ясником і прозвали.

— Ні фіга подібного. Прізвище у мене таке: М’ясник. Георгій М’ясник, за паспортом. Ходім, чого дарма базлати! Скоро Палич з Хлібчиком повернуться...

Вже біля чорного входу, що веде до м’ясних підвалів «Гастронома», чотириокий знову подав голос.

— А ви не боїтеся, Жоро, — запитав він, — що я вас обману? Ви мені любов піднімете... воскресите, а я вам грошей не дам? Піду, і все?

Жора М’ясник кинув на клієнта веселий розбишакуватий погляд:

— Не боюся, Лазаре. Ось цього не боюся ніскілечки. Даси ти мені грошей. Гліб твій дав, і ти даси. До останнього грошика. Я чесний, і зі мною по-чесному.

— А що ви Глібу піднімали? — раптово запитав Лазар.

— Не твоя справа, — мстиво відрізав Жора.

— Підняли?

— Підняв, — з дивною інтонацією відповів мордатий. — Ще й як підняв. Інакше чого б він тебе до мене направив? Ти не питай, ти йди й мовчи...

Кучерявий карапуз запустив їм услід палицею, але промахнувся.

Святий час — серпень.

Ще стоїть спека, чоловіки ходять в шортах і сандалях на босу ногу, дівчата красуються голими пупами, гроза збирається десь далеко, за новобудовами, за зеленими хмарами листя в сквері. Шелестять запорошені акації, але вечорами стає прохолодно, мерзлякуватий шепіт бродить у кронах тополь, обережно торкаючись їх жовтими пальцями. З відкритої кватирки пливе баритон напівзабутого вигнанця: «Ах, если бы только не август, не чертова эта пора!..», і підспівує йому з іншого вікна не менш забуте меццо-сопрано: «Скоро осень, за окнами август, от дождя потемнели кусты, и я знаю, что я тебе нравлюсь...» Два голоси зливаються за спиною у випадкового перехожого, — відійшовши на двадцять кроків, вже не зрозумієш, де чий, і лише розумієш, що літо у тебе було, воно ще тут, у руках, простягнутих за милостинею, але гарячий серпень стікає крізь пальці на сірий асфальт, літо було, літо є, це ненадовго, так ненадовго, що наче й немає його, літа, і не було ніколи, а шкода...

Осені не чекаєш. Чекаєш хіба що Нового Року.

Починається дощ.

— Вибачте... Не підкажете, де живе Степан Полікарпович?

Сухенька старенька манірно стиснула губи. Коротко, неприязно оглянула чотириокого з голови до п’ят. Нічого не відповівши, вона лиш глибше заховала руки в антикварну муфту: колись норкову, а нині витерту до невпізнаваності.