Розділ «Повстань, Лазарю!»

— Я дружину не люблю.

Напевно, будь-який співрозмовник мусив здивуватися такій відповіді. Будь-який, але не Жора М’ясник.

— Я теж, — сказав він. — Хріна їх любити, дружин?

— Ви не розумієте. Я її раніше любив. Дуже. Ми зі школи зустрічалися. У нас двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. І життя цілком... пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я її, і все.

— Заведи бабу на стороні, — порадив Жора. — Або секретарку, з ногами.

— Заводив.

— З ногами?

— З рогами. А сенс?

— Ти до мене навіщо прийшов? — мордоворот гукнув діда в камуфляжі й відібрав подаровану пляшку. Виявивши на денці жалюгідні залишки портвейну, він допив прямо з горла і повернув пляшку засмученому діду. — У коханці звати?

Чотириокий був незворушний, хоч відчувалося, що спокій дається йому насилу.

— Гліб попереджав, що ви будете грубіянити. І сказав, щоб я не зважав. У вас, значить, стиль такий. Ні, Жора, як коханець ви мене цікавите мало. Ви мені любов до дружини поверніть, я розрахуюся й піду. Гліб сказав, ви можете.

— Що я можу? — гмикнув Жора.

— Відновити. Любов, дружбу, пошану. Якщо якесь почуття було й померло, ви умієте його воскресити.

Мордатий паруб’яга розплився в щербатій усмішці.

— І ти повірив? Чуєш, Лазаре, скажи чесно: повірив?!

— Я повірив, — кивнув чотириокий Лазар.

— Ну і правильно зробив. Віра, вона гори верне. Тільки навіщо вона тобі?

— Віра?

— Любов.

— А це вже, вибачте, не ваша справа.