Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Але все-таки повернувся вже з-за паркану. Повернувся і по черзі кожного погладив по голові. Вони ні в чому не винні.

Я багато про що думав у той момент.

По-перше, переночувати. А завтра зранку знову піти до Довида і спокійно з ним поговорити. Про Йоську, про Белку, про Євсея з його нікому не потрібною смертю. Про наміри самого Довида щодо його пліток. І на Зуселя глянути в нормальній обстановці. А також з’ясувати про гроші, які в нього нібито були на момент поїздки в Чернігів. Звідси теж можлива ниточка. Не знаю яка. Але ниточка ж. Зачіпка в нашій справі — головне.

Оживлення Зуселя з вірної могили швидко вляглося в моїй свідомості і зайняло правильне місце. Живий — отже, живий. Моя провина. Мій недогляд. Не перевірив достатньо його стан. Не зміг відрізнити труп не тільки від живого, але й від симулянта. Не утрамбував землю як слід, коли другий раз ховав, коли плащ-намет із-під Зуселя витягав.

За такий прокол і перед товаришами соромно. Я на цьому людей ловлю, а сам виявився далеко не кращий.

Достовірно одне, і я цього не приховав перед Довидом: Зусель у мене був, про задуми Довида розповів, на що є свідок Штадлер; від мене Зусель пішов неушкоджений своїми ногами, про що я заявив мимохіть і до діла Довиду і Малці за шторкою.

Я простував у високій траві, оскільки відразу подався городами.

Раптом захотілося прилягти з утоми.

Скинув чоботи, дістав онучі. Розкидав на всі боки. Не скажу, що зі злості, але з силою. І повалився обличчям вниз, у землю. Хотів розстебнути ремінь для відпочинку. Всередині щось стискалося і погано розтискалося. Але провалився в сон. У затягнутому ремені. Завжди сильно затягував. На останню пробоїну. Щоб знати, як дихаю. Зараз дихалося не дуже. Щось збивалося.

Прокинувся з важкою головою.

Земля набилася в рот.

Постало питання: де заночувати? Подумав попроситися до когось як проїжджий. Але відкинув таке рішення. По Остру вже рознесли, що міліціонер приїхав до Довида. Якщо піду проситися по людях, будуть питати, доведеться казати. Може, вийти зайве. Тим більше, що свій сидір я кинув у Довида. І бог би з ним. Але там і саперна лопатка, і ліхтар, і фінка. Недобре.

Пішов назад. Начебто охолов і тепер хочу по-людськи поговорити. Що відповідало правді.

Довид сидів біля хати на колодці. Спиною до шляху. До нього обличчям стояв чоловік.

Довид водив руками в різні боки, голосом спрямовуючи рухи:

— А я знаю, куди він подівся? Там? Там? А може, там? Я за нього не відповідаю. Він при виконанні, він сам за себе відповідає.

Чоловік заспокійливо торкав Довида за плече. Говорив тихо.

Я по-доброму привітався на підході.

Чоловік обернувся. Я впізнав Файду.

Він міцно потиснув мені руку, як добрий знайомий.