Кілька днів тому приїхала Євка, тягнучи за собою Зуселя. Притягла вона його фактично непритомного. Майже попідруки. Він блукав Лисковицею у жахливому стані. Весь у багні, брудний, обличчя чорне від бруду, нігті на руках обламані до краю. Хтось із знайомих лисковицьких євреїв узяв його до себе в хату й обмив. Повідомили Євку по єврейському зв’язку. Євка Зуселя за комір — і в Остер. При цьому сказала, щоб Довид за Табачником дивився, як за дитям, і нікому його не віддавав, ні в лікарню, нікуди.
— Важко з таким. Треба його в лікарню. Можу влаштувати. Де Белка. Туди й Зуселя прилаштуємо. І нагодують і доглянуть. А в тебе ж, Довиде, діти. Вони на хворого надивляться і самі можуть теє. Тим більш, що мати вже. І так далі.
Довид затупотів ногами. Сидів і тупотів. Видно, підвестися сил не залишилося.
— Ні! Євка сказала, щоб нікому не віддавати. А про Белку ти згадав, то я тобі скажу, що я про мою доньку все знаю. І про лікаря твого теж знаю, як він її тримає. Я його вже вивів на чисту воду. Сам вивів.
Тут Довид затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. Але саме на зайве завжди і розраховує слідчий. І я за це зайве вхопився.
— Ну-ну. А ти знаєш, що Зусель до мене в Чернігів просто в хату завалився і на тебе зробив наклеп? І свідок при ньому був. Якийсь Штадлер. Розповів мені про твої наміри щодо мене. Ти мене хочеш на чисту воду. І листа начебто послав куди треба. Що я всіх тут направо і наліво повбивав своїми руками, користуючись службовим становищем. Що я ворог народу. Зусель тебе захищати переді мною прийшов. На себе хотів провину за твій наклеп взяти. Я його послухав і прогнав. Мені боятися нічого. А ти із Зуселем ось як. Може, на ланцюг його посадиш за наказом Євки, щоб з подвір’я не відпускати? Його лікувати треба. На ноги ставити. Ти в своєму мракобіссі на Бога валиш. Ти й пацанів зіпсуєш, і долю їм разом із життям перекинеш на ворожий бік. Тьху на тебе! Дурень ти, Довиде. Євсей тобі б урізав як родичу. А я не можу. Не маю права. За законом не маю. За нашим радянським законом. Розумієш ти це?
Довид мовчав.
На мій крик із-за шторки висунулася Малка.
Широким жестом відсунула строкату ганчірку, аж шнурок дрібно затремтів, і каркнула:
— У тебе Зусель був, він усі наші гроші взяв. Де гроші? Віддай!
Ніяких грошей у Зуселя при собі не було. Я його кишені особисто вивертав.
Малка стала руки в боки і заголосила:
— Віддай гроші! Мені дітей годувати!
Такого підступу я стерпіти не міг.
Підійшов до неї й сказав тихо і впевнено:
— Що, по-нашому заговорила, як до грошей дійшло? Всі ви такі. За копійку вдавитеся. Не знаю я нічого про гроші. Мені ваші погані гроші не потрібні. У мене свої, чесно зароблені. Ноги моєї в цьому смітнику не буде більше. Я з вами як з людьми, а ви каркаєте мені просто в серце.
Зусель при цьому лежав на тапчані біля віконця. Відкинута шторка закрила йому половину обличчя. І він дивився на мене одним оком.
Я махнув рукою і вискочив надвір.
Хлопчаки там стояли і жували скибки чорного хліба. Я встиг подумати, що довго вони жують, ми з Довидом хвилин двадцять розмовляли. Отже, слухали пацани нашу розмову. Відволікалися від жування. Вдумувалися. І тепер можуть рознести Остром у перебріханому вигляді.
Я їм нічого не сказав на прощання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дізнавач» автора Хемлін М.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Маргарита Хемлін Дізнавач“ на сторінці 87. Приємного читання.