Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:

— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!

Усі замовкли.

Я склянку з узваром підніс і кажу:

— Мазл тов,[2] дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!

Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.

І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:

— Аїд?[3]

Я засміявся.

— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!

Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті й чорні бувають.

— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться та їжте-пийте.

Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.

Я на весь рот посміхаюся і виходжу надвір.

Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.

Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:

— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?

— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.

Чоловік підійшов упритул, поклав руку на плече:

— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.