Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— У Чернігові. Знаєте таке місто?

— А як же ж. Знаю. Був я там. До війни і був. Саме перед нею. Під Троїцькою горою зупинявся. На вулиці Тихій. Є ж така?

Серце моє тьохнуло. Знову Троїцька.

— І в кого ж ви там зупинялися, Миколо Івановичу?

— О, то така людина!.. Єврей. Щось на зразок рабина. Знаєш, хто такий рабин?

— Піп єврейський.

— Ну, хай піп. Той ще був філософ. Зусель звали. Прізвище Табачник. Спеціально до нього їздив, побалакати. Ми з ним у Першу світову служили разом. Він добровольцем пішов. Адже євреїв не брали за призовом. Чужий елемент. А він з образи пішов. Визначився. А я ж за призовом. Ось так ми з ним і опинилися в одному окопі. Я його обороняв від дурнів більше, ніж від німця. Він молився дуже. Тоді не заборонялося. Навіть заохочувалося щодо всіх вірувань однаково. Я скажу: якби він не так хитромудро молився, то його б і зовсім не чіпали наші, а він голосно скрикував і гойдався на місці. То вже без сміху рідко минало. Саме тоді я й цитькав.

Я зауважив:

— А знаєте, Миколо Івановичу, ваш Зусель і тепер живий. Воду каламутить. Землянку собі в Острі вирив і там блазнює. А радянська влада його терпить.

Діденко посміхнувся:

— У євреїв доля така. Каламутити. Ти на нього не ображайся. Він мені з місяць тому листа надіслав. Як чорт із табакерки. Адже табачник. Десь я той папірець приткнув. З Чернігова якраз. Вулиця Тиха. Пише, що хоче приїхати до мене. Дуже треба. Чи я живий, цікавиться. Я посміявся з того листа. Якщо я вже у садочку в холодочку навік, то як же ж я скажу? Дурненький він був, дурненький і залишився. До смерті, як кажуть, чотири кроки, а він мандрувати задумав.

Я засміявся:

— Відповіли, що живий?

Діденко кивнув, але якось приречено:

— Ні. Я ж не знаю точно, коли живий, а коли мертвий. Поки до Зуселя лист долетить, я й угомонюся. А він з’явиться. Йому ж прикро. Гроші витратить. Ти на цвинтарі був?

— Ні. Якщо ваша ласка, може, проводите, покажете.

— Ні. Не дійду. Близько, а не дошкандибаю. Сам іди. Мимо не пройдеш: вони під пірамідкою обоє. Із зіркою. Пірамідка синя. Червона зірка. Просто біля входу.

У вікно постукали.

Микола Іванович глянув і зрадів:

— Оце вчасно. Гість. Палій Петро. Пам’ятаєш? На рік менший за тебе. Він мені поїсти тягає. Не задурно, зрозуміло. Жінка його готує, а він тягає. Дітей у них нема, то я в них щось на зразок цього.