Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Палія я не впізнав. А без підготовки то й зовсім би пройшов повз.

Петро виявився сліпим. Біла пов’язка через два ока аж від лоба до губ. Але нічого, чиста пов’язочка, акуратненька.

Він закидає голову назад, немов через нижній край полотна хоче розгледіти:

— Хто у вас, Миколо Івановичу?

— Дружок твій. Цупкий Мишко.

Про обійми розповідати не буду.

Вирішили похід на цвинтар не відкладати. Мені чим швидше, тим легше. Зусель підпирав мене разом зі своїм листом.

Постояли над могилою.

Петро сказав:

— Повторно ховали. Як героїв. За таку смерть — пробачили. Еге ж. Не турбуйся. Розмови вголос не було, а всередині себе кожен пробачив. Я так думаю. Тож їм легко лежиться.

— Що ти, Петре, за що їх прощати? Вони чесно прожили трудове життя. Колгосп будували. Для хорошого життя.

Петро білів своєю пов’язкою і цією самою пов’язкою мені сказав:

— За те. За те їх простили, що останні зернинки за вказівкою зверху з-під дитячих подушок вигрібали. Яструбки — одне слово.

Я мовчав.

Петро перший рушив назад.

Кинув через плече:

— Мітинг був. Добре говорили. З серцем. Хай їм тихенько лежиться.

І пішов собі.

Я не наздоганяв.

Повернувся в хату.