Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я пожартував для легкості:

— Пізненько наречена з нареченим зібралися, їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.

Чоловік кивнув:

— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?

— Нетутешній.

— Я точно бачу — військовий! Правда ж?

Я невизначено хитнув головою.

Чоловік поквапився сказати:

— Не питаю, нічого не питаю. Розумію. Сам воював. А до війни на відповідальній роботі. Тепер ось… Але нічого. Не скаржуся. Я розумію. Ночуйте у нас.

І простягнув мені руку для знайомства:

— Файда Мирон Шаєвич. Завідую культосвітньою роботою. Точніше, тимчасово завгоспом у клубі… Зараз дуже культура потрібна людям. Після всього.

Я потиснув руку.

Добирав ім’я, щоб представитися, але тут відчинилася хвіртка і нові, запізнілі гості зайшли на подвір’я, вигукуючи привітання.

Знову гиркання, сміх довкола.

Я прошмигнув за паркан, на вулицю.

І що за нація така! Припустимо, твоїх повбивали. І дітей. А весілля ти гуляєш. На очах у всіх. І всі теж хороші. П’ють, їдять. На акордеоні пілікають — тягнуть жили.

У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.

Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть. Солодко. Хочете, щоб солодко було? Буде. Обов’язково буде. Не той зараз час, щоб не солодко.

На Фрунзе до землянки я не пішов. Завернув на сто вісімдесят градусів.

Возів із п’ять змінив. Кілька полуторок. Підвозили — грошей не брали. Свої хлопці, українці.